Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.

 

Неочевидна перевага #bookchallenge_ua як проекту полягає в тому, що читання у великих кількостях в наших широтах стійко асоціюється з ученістю, розумом і — можливістю навчати. Тож мене тепер запрошують читати різні лекції в 10 разів частіше, аніж запрошували до того.

В понеділок, наприклад, я читала лекцію дітям. Справжнім дітям, частково зовсім маленьким. Дітям і хлопчикові-вип'ю-мозок, дуже веселому, голосному і абсолютно неконтрольованому.

Bookchallenge_ua: Тарас Шевченко не прийде

Лекція була про мандрівні та вічні сюжети (ну я ж багато читаю). Нащо вам вічні сюжети, якщо вам сім? А в той же час ті, кому 11, уже не тільки розуміють, що таке "вічні сюжети", але й оперують поняттям "колесо Cансари", причому оперують ним весь час, до місця і не до місця, в кожному реченні.

Пропоную дітям гру, разом з мамами, які скніють в коридорі: я видаю персонажа — і кожен по черзі має 15 секунд і одне речення, щоби рухати сюжет, назвати послідовно наступну дію.

Я обираю цуцика. На початку гри він прокинувся і побачив, що випав сніг. Через три кола всі послідовно вдавилися і потрапили в лікарню, куча крові, звідкись періодично з'являється їжачок, люди їдять вовка, але він несмачний, і вони блюють, лікар в лікарні захворів і почав вживати наркотики, мисливець рубає голови сніговикам. Вавилон, коротше.

Колесо Cансари вийшло з-під контролю, зупинити гру не можна, мами дивляться на мене зі співчуттям, я намагаюся відповідати на питання старших дітей про те, як воно — бути письменником, хлопчик-вип'ю-мозок вже майже мені його випив, він заливається сміхом і видає свої нові і нові версії продовження історії, разом з ним не можуть зупинитися ще кілька дітей.

Питання в слухачів лекції дуже різні, від "в чому сенс життя?" до "яке це відчуття, коли вас впізнають на вулиці?". Ловлю себе на тому, що розповідаю їм, як я перед роботою з немитою головою і в спортивних штанах поїхала купувати алкоголь на 12 чоловік на вечірку до дня народження приятеля. Там о 7:30 ранку, перед касою, з повним візком Дуже Міцних Напоїв, підпухлим обличчям і жирним волоссям, мене перестріла дівчина-консультант з моєю книжкою і сказала: "Підпишіть" (і подумала про себе, що всі письменники алкоголіки, — тут я пояснюю дітям, що таке архетип). Молодшим дітям не смішно, старшим смішно занадто, мами по-доброму усміхаються, хлопчик-вип’ю-мозок заливається сміхом, кидається ручками і бігає по залу.

Bookchallenge_ua: Тарас Шевченко не прийде

Маленька серйозна дівчинка в вишиванці тягне руку і обурено питає: "А навіщо це вам алкоголь?". Я не знаю, що їй відповісти. "Може, це було дитяче шампанське", — звучить припущення з залу. Я кажу: "Може". Але на дитячому шампанському не тримається ані сюжет, ні інтрига. Один хлопчик, йому років 10, довірливо мені каже: "Ви не переймайтеся, що вона вас такою побачила, вона підписала книжку і все забула, не важливо, що про вас думають інші, головне — яка ви в близькому оточенні". Але потім додає: "Хоча я от вас ніколи не забуду". Це не дуже мене заспокоює.

Маленька дівчинка в вишиванці знову ввічливо і серйозно тягне руку і запитує: "А Тарас Шевченко сьогодні прийде?". Я кажу: "Ні". Нарешті я впевнена хоч у чомусь.

В кінці старші діти або батьки молодших купують мої книги, я розповідаю про рак, фонд "Таблеточки" і про те, що кожна книжка — можливість комусь допомогти. Один хлопчик вибігає з криком "Не хочу, не хочу, не хочу цю книжку!!", його досвідчена бабуся стенає плечима і незворушно просить автограф.

Я переможена цими дітьми. Я як герой з вічного сюжету #1 за Борхесом, "місто в облозі". Герой знає, що все безнадійно, але продовжує стояти насмерть та боронити фортецю.

Коли я врешті йду до машини, переді мною стрибає навколо якоїсь жінки, може мами, чи няні, чи сестри, хлопчик-вип’ю-мозок. Я можу заприсягтися, що за всю лекцію він не почув анічийого слова, окрім власного сміху. Через те, що я не змогла собі дати з ним ради, він, виходить, витратив намарно півтори години свого часу, ще й заважав іншим. Це страшенно неприємно, як підсумок моєї діяльності, скажу я вам.

І от коли я їх наздоганяю, я чую, як він кричить на весь вечірній бульвар Тараса Шевченка: "Свєтка, Свєтка, давай будемо грати в гру! Я даю персонажа — і кожен по черзі має 15 секунд і одне речення, щоби рухати сюжет, називаємо послідовно кожну наступну дію. Сюжет, Свєтка, це послідовність подій у творі".

Вибачте, Свєтка. Всупереч Борхесові, ніяка оборона не марна.

 

Читайте также: Bookchallenge_ua: 100 ідей, що не змінили світ.