Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.




Источник:http://www.buro247.ua/culture/books/bookchallenge-ontheroad.html

Колись, ще підлітком, я працювала в журналі, і в мене були роботодавці, які серед іншого постановили мені в обов'язки запрошувати опініон-лідерів і стейкхолдерів на різні наші події. По телефону. Уже тоді я сама була готова вбити кожного, хто запрошував мене на події по телефону і розцінювала такі дзвінки як вторгнення в мій особистий простір, але діватися було нікуди, і я дзвонила. Складність полягала в тому, що бази опініон-лідерів (і стейкхолдерів) мені не дали.

Мої роботодавці, самі опініон-лідери (і стейкхолдери) в галузі, сиділи в метрі від мене і мали всі контакти колег, але номери телефонів я повинна була шукати сама. Мені просто надиктовували список з 200 осіб і казали: давай, дєтка. Я витрачала на це більше часу, ніж на решту своєї роботи. Серед іншого, це було трошки принизливо — наприклад, я дзвонила другові і казала: дай контакт Ярослава Грицака, — а він мені відповідав: ти зовсім дурна чи що, від тебе через стіл сидить така-то, в неї точно є його телефон, навіщо мене питаєш, тим більше тобі ж по роботі треба?

Але питати роботодавців було не можна — якщо я це робила, мені казали: та ці контакти так просто знайти, що, нема в кого спитати, що, сама не знаєш цього телефону? Типу що ти взагалі можеш, якщо не можеш навіть цього.

1

Це було дуже неприємно, а головне  непередбачувано, і уникати цього теж не виходило. Не можна було один раз зібрати свою базу і нею користуватися, тому що списки гостей весь час мінялися, люди все більш дивно реагували на мої постійні розпитування про контакти  то Катерини Ющенко, то Сергія Квіта, — і я все чула і чула про те, що як же це я так не справляюся. Незалежно від того, справлялася я чи ні насправді.

Абсурдність і болісність процесу змусила мене знайти оптимальне рішення: я приходила на роботу раніше і "обдзвонювала" стейкхолдерів (і опініон-лідерів) до того, як в офісі з'являлися роботодавці. Опініон-лідерам (і стейкходерам) я зберегла багато годин тиші та багато нервів, на відвідуваність подій це також не вплинуло (тут міг би бути привіт усім, хто вірить в телефонний маркетинг). А потім, досить скоро, я взагалі звільнилася.

Тепер я розумію, що моя свідомість захистила мене від великих проблем і залежності, а ще знаю, що якби я потрапила в концтабір, то непогано би там влаштувалася і вижила, ну або мене розстріляли би першою, навіть до пічки би не довезли.

В рамках #bookchallenge_ua мені до рук потрапляє останнім часом багато книг про життя в концтаборах, таких як "Гойдалка дихання" Герти Мюллер, "Список Шиндлера" Томаса Кенеллі чи "У нас, в Аушвіці..." Тадеуша Боровського. З них я дізналася, що основним інструментом управління в концтаборах, крім газу, розстрілів, кийків і безкарної люті сильнішого на слабшого, був стан вивченої безпомічності. Озброєні цим інструментом в’язні, незважаючи на свою кількісну перевагу, можна сказати, давали ради собі самі.

Дослідив цей феномен в 1960-х роках Мартін Селігман, котрий спостерігав в лабораторії собак, що їх досліджували за методом Павлова. Дві групи тварин в різних клітках били струмом, виробляючи в них умовні рефлекси. Одна група мала в клітці кнопку, на яку можна було тиснути носом, щоби уникнути ударів струмом, а друга не мала. Коли згодом в собак виробилося чи не виробилося все, що треба для експерименту, клітки відкрили — перша група собак одразу ж втекла від свого струму і кнопки. А от собаки з другої групи, які не могли уникнути болісного впливу, бо в ньому була відсутня будь-яка логіка і він ніяк від них не залежав, лягли на підлогу в відкритій клітці і почали вити. І їх все ще било струмом, а вони лежали, страждали, боялися і нікуди не йшли.

Коли карають без провини або за незрозумілу провину; коли роблять боляче без причини і не внаслідок чогось, що ви здатні розуміти і чого могли би запобігти; коли ставлять неконкретні завдання, які неможливо виконати, змінюють їх по ходу діла і обов’язково незадоволені наприкінці — такі пом’якшені форми дій, які вводять людину в стан вивченої безпомічності і роблять покірною, пасивною і залежною.

В концтаборі все виглядало схематичніше, приблизно так: сніданку не буде, копайте. Викопали? Погано, що викопали, обіду не буде, вас поб’ють кийками, а потім застрелять, але спочатку закопайте  погано, що закопали, вас поб’ють кийками і пошлють до газу, а якщо не пошлють сьогодні, то пошлють завтра, а поки вечері не буде, і викопайте знову те, що закопали. І так по колу. Після цього люди схильні тільки боятися і чекати, і, на жаль, шукати когось ще слабшого, щоби, послуговуючись тим же інструментом необгрунтованого і непередбаченого насилля, зробити його вивчено безпомічним і мати з цього якусь користь або хоч відчувати, що вона, ця користь, могла би бути.

Навіть поза концтаборами і художньою літературою та мемуарами свідків такі речі часто трапляються з нами нащодень. На роботі, в парі, між дітьми і дорослими. І найгірше, що ми часто самі не усвідомлюємо, коли це роблять з нами, і ще гірше — ми іноді навіть самі не усвідомлюємо, що робимо це з іншими.

Як цього уникнути, як захиститися? Бути добрішим і уважнішим  і до інших, й до себе. Робити те, що ви вирішили робити самі і точно розумієте, нащо це робите і якого результату від цього очікуєте. А також за кожних обставин знаходити і робити приємні речі (наприклад, читати книжки!) і не дозволяти нікому примушувати себе викопувати і закопувати без жодного сенсу.

 

Читайте также: Bookchallenge_ua: Що найважливiше?