Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.

Источник:http://www.buro247.ua/culture/books/bookchallenge-livin2nd.html


Читати книжки – далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написано” – це спірне твердження висловлює не найкращий, проте в чомусь дуже справжній персонаж роману Підмогильного “Місто”, з якого, разом з нічним паромом на Сіцилію, розпочався в мене цей етап #bookchallenge_ua.

Мені хотілося би написати, що неправда, що читати цікавіше, ніж робити будь-що, я завжди за дію проти бездіяльності. Але я пригадала цю цитату, коли в муках закінчувала збірку статей Бодріяра “Божиста лівиця” про правих, лівих, політику Франції у 1960-80-х і ще бог зна що, не надто мені близьке (це, радше, питання до упорядника, аніж до Бодріяра, та все ж) – і подумала: як вдало, що я лише читаю про це. В сенсі – не думаю, не переймаюся, не беру активної участі.

Навздогін Маркові, який минулого разу обійшов добрим словом Еко і Гессе (обох обожнюю), я і собі дозволю сказати, що “Божиста лівиця” не стала моєю улюбленою книгою, і після Бодріяра мені довелося відновлюватися Ремарком – паперові книжки в мене скінчилися, а “Ніч в Лісабоні” дісталася мені з iнтернету непобитим звабливим файлом. Ну і от – навіть з огляду на те, що колись я її уже читала, але після Бодріяра ця мова, цей виклад, ця історія, ці емоції, ця проблематика були мені як крем з пантенолом після сонця на пляжі, як томатний сік після горілки в Кривавій Мері, як зустріти на вузькій вулиці острова Ортиджія Корбана, а потім переконатися що – ні, ф-у-ух, здалося.

1

До Бодріяра я взялася не просто так, а після “Покори” Уельбека – це там, де всі у Франції в недалекому майбутньому стануть мусульманами – напозір вимушено, а насправді – добровільно, спокушені нафтодоларами і покірними п’ятнадцятирічними жінками, котрі ховають обличчя і рот без дозволу не відкривають, хіба щоби взяти цим ротом член хазяїна. Напругу паніки на тему скоро-всі-ми-станемо-мусульманами трошки зняв той факт, що поки я читала Уельбека, Китай зняв обмеження на кількість дітей у сім’ї. Ну і я вас прошу– не мусульманами всі ми зовсім станемо, зовсім не ними.

Коротше, я продовжую стелити важке простирадло собі на матрас на пляжі, замість закривати ним обличчя. І Уельбек мені ближчий, аніж раніше, теж не став. Єдине що – виписала собі з цієї книги кілька імен у список “що почитати”: письменник згадує багато невідомих мені й, можливо, цікавих імен. Якщо трошки перебільшити, то саме до цього факту можна вдало припасувати цитату з Олександра Бойченка – “Не буває в природі аж такого ідіота, який би хоч раз за життя не спромігся сказати хоч щось доречне” – і так м’яко перейти до наступної книги, про яку мені хотілося би розповісти.

Мої серед чужих” – це філософські спостереження про книжки і їх авторів з огляду на дійсність, саме так я би визначила жанр Бойченкових розповідей. Над ними я дуже сміялася і звідти багато дізналася про історію, літературу, філософію, знайомих мені (як особисто, так і з курсу світової класичної літератури) і зовсім незнайомих мені авторів, а також про життя. Окрема і дуже для мене цінна перевага стилю і інформаційної насиченості книг Бойченка така ж, як і у фільма “Глибока глотка-5” – якщо ви не бачили попередніх чотирьох частин (в випадку з Бойченком – не знаєте, хто такий Денис Браян, чому Калігула був такий, як був, чех чи поляк Казімєж Мочарський, і взагалі не з першого разу вимовляєте і пишете прізвище Керк'єгор) – вам все одно все буде зрозуміло.

Поки я читала Бойченка і сміялася, уявляючи, як він промовляв би всі ці історії десь у кав’ярні в своїх Чернівцях, в інтернеті розпочали збір коштів на його підтримку – стало остаточно відомо, що цей неземний автор і мій друг бореться з раком. Навряд чи це те місце, де треба когось до чогось закликати, але ви поінформовані, а значить озброєні.

Той факт, що ця книжка трапила мені до рук саме тоді, коли слід було про самого Бойченка згадати (він подарував мені її ще на Різдво і напевне думає, що я давно її прочитала), міг би виявитися хорошим, вартим уваги збігом, але от Енштейн каже, що Бог ніколи не кидає кості – маючи на увазі не те, що Господь не пуляється в негідних святими мощами, а те, що він не діє навмання. Багато уваги цьому вислову як метафорі того, що в цьому світі ніщо не випадково, приділяє Стівен Хокінг, автор останньої книги, про яку я розповім. Про це ж великою мірою йдеться й у трактаті Сунь Дзи “Мистецтво війни”, котрий я також прочитала днями, – в сенсі, ніщо не стається саме собою і до всього треба підходити системно.

Найцінніше з прочитання “Короткої історії часу” (доступна до скачування українською – безкоштовно і легально), крім інформації, що коли сонце згасне, у нас буде ще цілих вісім хвилин життя в запасі, стало те, що я вкотре співвіднесла обсяг та вагу знань, думок і висновків Хокінга з самим Хокінгом, який довший час спілкувався зі світом підніманням та опусканням однієї лише брови (поки йому не придумали комп’ютерний голос). Згадуючи про нього, хочеться розсміятися в обличчя всім, хто говорить що зробив би щось і щось, але обставини стали на заваді.

2

Правда, найчастіше поки що хочеться розсміятися в обличчя собі: я відстала від запланованого графіку читання на цілих шість книг. Це мене заспокоює – десь попереду, значить, на мене чекає тиждень, коли я просто не вставатиму з ліжка і читатиму, читатиму, смачно читатиму просто весь час. Влаштувати собі такий тиждень в житті – теж по-своєму велика ціль, а великі цілі – досяжні. Цим останнім реченням я, власне, і намагаюся звабити 400 000 людей, які так чи інакше прореагували в мережі на наш проект і були ним охоплені ставити свої великі цілі й читати разом зі мною, Марком і ще понад 1500 українців, котрі до нас уже приєдналися. 

 

Читайте также: 400 книг за 365 дней — зачем они это делают?