Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.

 

За останні два тижні #bookchallenge_ua я багато думала про те, що нас не навчили помилятися, відставати, давати другий (третій, шостий і ще скільки потрібно для повного щастя) шанс. Навіть собі. Не навчили не бути першим, не бути переможцем і черпати натхнення не з найвищих вершин, а з того, що маємо.

Саме проект про читання книжок змусив мене так зосередитися на тому, як зараз важливо все робити досконало — чи не у цьому, часом, корінь зла, тобто такої теперішньої популярності різноманітніших курсів, семінарів, лекторіїв? Чи не захований в здоровій стратегії постійного зростання над собою згубний в сумі меседж "переможець отримує все", який передбачає, що тобі не залишиться зовсім нічого, якщо ти не переможець?

Пам’ятаю, в школі помилитися означило схибити, почуватися винним, бути покараним  в школу я не заходила давно, але, боюся, там і далі так само. У вищому навчальному закладі теж більше цінували не те, скільки ти працюєш і як саме думаєш, а що саме собі безпомильно затвердив (і це мене вчили на журналіста, де такі рамки неприйнятні в принципі). В нашій соціокультурній дійсності за помилку, за те, що ми відстали, не подужали, не встигли, не додивилися чи не зорієнтувалися,  ми маємо бути покарані. Нас так добре на це налаштували, що більшість карають себе самі, не чекаючи стороннього втручання.

1

Власне, це несвідомо спробувала зробити і я. І це мені дуже не сподобалося.

Ми з Марком поставили собі за ціль не спішити, але прочитати по 200 книг за рік. Це приблизно по 4 книги на тиждень. За останні два тижні я прочитала 5 книг усього, я в принципі знала, що відстаю від спланованого графіка, але графік графіком, та впродовж цих двох тижнів я також побувала в п’яти країнах, в двох з них читала власні тексти і працювала з перекладачами, представляла прем’єру своєї п’єси німецькою мовою і весь час мерзла, бо країни були переважно досить північні  коротше, була зайнята.

А потім один із понад 4000 наших спільників, котрі вже приєдналися до проекту і звітують про процес за тегом #bookchallenge_ua, написав, що вже прочитав 26 книг.

А я  24. Я, в принципі, знала, що якби читала, як собі запланувала, по 4 на тиждень, то уже б закінчила 32 книжки. Але оцей момент порівняльності, момент того, що хтось попереду, і цей хтось  не я, момент, що я більше не лідер, не переможець,  запустив страшний процес.

Спочатку я вирішила, що 24 книги це дуже, дуже сильно менше, ніж 32. Потім подумала, що вже ніяк не наздожену цю різницю. Усвідомила, як соромно буде в разі чого після всіх цих інтерв’ю, ефірів, фотосесій і підтримки такої кількості людей  не прочитати врешті свої 200 книг на рік, а я ж напевне не прочитаю, бо я ж відстала, помилилася, дозволила собі розслабитися.

Показово, що я зовсім, взагалі не подумала про те, що кльовий активний читач, котрий мимоволі занурив мене на саме дно сумнівів і непевності, став читати більше і писати про це, заохочуючи інших, саме тому, що це спершу  публічно і весело,  зробили я і Марк.

Я, звісно, швидко прийшла до тями  в переліку книг, які я так невчасно порахувала, порівнявши свій результат з чужим, останнім був наступний запланований роман – треба було припиняти розводити скорботу і сідати її читати, і я зробила так. Але ще довго мене муляло, що я не перша, що не слідкую за своїм графіком і можу не подужати власноруч обрану ціль.

Звісно, ця історія насправді не про 200 книг. Всі ми щодня займаємося тим, що ставимо собі цілі  і досягаємо їх. І я не помилюся, якщо скажу, що не досягаємо так само зачасто, як і досягаємо; що іноді по ходу змінюються цілі; і що іноді, коли вже досягаємо, ціль виявляється хибною; і часто ми беремося за те, чого не можемо подужати; і часом беремося за те, що ніби й можемо, але все одно не виходить; і що часом щось не залежить від нас, а часто саме від нас залежить все, і ми все одно лажаємо. І питання тільки в тому, як ми з цим живемо.

1

Не можна забувати, що справжнім переможцем  не відмінником в потворній шкільній системі, не шаблонним вінером з масової комунікації,  а щасливим і реалізованим конструктивним переможцем з реального життя, стає той, хто, впавши, встає, робить висновки і йде далі, приймаючи легко все, що сталося, навіть якщо сталося не так, як слід, і пробачаючи собі все, що не вийшло просто бодай заради того, щоби спрямовувати весь ресурс на подальший рух, а не дрібнити його на сумніви й страхи.

Я сама забуваю про це дуже часто. Тепер, завдяки проекту, згадуватиму частіше  бо це наочний приклад, і ще  приклад, який я переказала, а отже  по-особливому собі затвердила.

За останні два тижні я прочитала "Все це незриме світло" Ентоні Дорра, "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" Франсуази Барб Гааль, "Інститутку" Марка Вовчка (чи Марко Вовчок  ми ж тепер знаємо, що вона  вона, тобто не відмінюється), збірку Раґнара Стрьомберґа "Жовтоока" в перекладах Лева Грицюка і "Листи до Святого Миколая"  подаровану мені дорогою людиною збірку реальних дитячих листів. Так, книжок мало, але вони всі чудесні, і я цим щаслива, і процитувати з них хочу зараз тільки останню: "Добрий день, Святий Миколай! Протягом року я старалася бути чемною, слухняною. Але це не завжди виходило. Все одно я би дуже хотіла, щоби Ти у святкову ніч завітав до мене. І ще я би хотіла, щоби взагалі ніхто з дітей не залишився без подарунків". Ну ви ж розумієте, про що я, правда?

 

Читайте также: Bookchallenge_ua: В дорозi.