Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.

 

Мене часто запитують в інтерв’ю, для чого ви пишете. Скажу зразу – питання наближається за своїм смисловим навантаженням до “В чому сенс життя?”, але одного разу мені таки – несподівано для себе – вдалося видобути усвідомлену на нього відповідь. Я сказала, що в принципі не знаю, але не писала би, якби iснував спосіб просто і чисто передавати емоцію від людини людині. Потім я, пам’ятаю, подумала і додала – якби такий спосіб передавати досвіди і емоції був, ніхто би не писав взагалі. Книжок, музики, сценаріїв, п’єс, фільмів, картин, оцього всього. Ніхто нічого би не писав.

Тепер мене часто також запитують, для чого я читаю. До #bookchallenge_ua мені б ніколи не спало на думку поставити собі таке запитання, а тепер самій доводиться щораз перед ним поставати. Зазвичай я відповідаю, що читаю для всього, і відповідь ця, погоджуюся, дуже помірно дотепна, нікуди не потрапляє. Але насправді я не знаю, навіщо – окрім як щоби приймати досвіди і емоції.

Основний недолік і основна перевага емоції як інформації полягає в її індикаторному характері – тобто емоція виникає по відношенню до комплексної ситуації чи досвіду, але ситуація чи досвід при цьому може фактично не відбуватися – а відбутися, скажімо, колись давно, або просто в уяві, ну або в уяві в третьої особи, яка потім написала книжку чи картину. 

1

З інформацією як такою ці фокуси не проходять (хоча російські ЗМІ часто доводять зворотнє), тобто подія або була, або ні, і цифра або одна або інша. 

Кожна інформація викликає емоцію, але емоція сама собою є теж інформацією, натомість емоція фактичну появу інформації не спричинить, тобто як би не було сумно і боляче за кількість загиблих, постраждалих, ошуканих тощо – кількість не зменшиться, але одна і та ж кількість може сприйматися нами більшою чи меншою в залежності від того, наскільки саме це сумно. 

Це все я розповідаю тут для того, щоби зізнатися, що люблю емоцію більше, ніж інформацію, і тому час читати 200 книжок на рік (бо це дуже багато, так) мені знаходити легко – я безвідповідально дозволяю собі дедалі менше стежити за тим, що відбувається в об’єктивному світі (окрім подій, що вкрай важливі, сильно стосуються мене або сфер моєї діяльності) і більше перебувати в світі, насиченому емоціями як інформацією – світі досвідів, пережитих і впорядкованих не мною, та подій, котрі сталися давно, далеко або в чиїйсь уяві.

І зі мною ще нічого аж такого страшного не сталося.

І я почуваю за важливе про це сказати. 

Бо днями мене запитали, з чого вивільнюється час на читання, і я сказала – з iнтернету в основному, і відчула себе трішки ідіотом, людиною, яка щойно от з’ясувала для себе, що Вікіпедію не можна прочитати всю, важливі лайфхаки ніколи не закінчуються, а моя рука на пульсі катастроф чи подій світового масштабу ніяк – чесно – ніяк взагалі не впливає на їх перебіг. 

Ми всі давно про це самі знаємо, так. Мені залишається тільки нагадати, що замість цього можна читати книжки і не втрачати ні темпу розвитку, ані зв’язку зі світом. Навіть ті книжки, в яких зовсім все – неправда. Бо, погодьтеся, деякі ситуації може виправити хіба лише те, що вони – не насправді, а деяку інформацію виправдати хіба те, що вона – лише емоція.

Читайте также: Навчи читати покоління Angry Birds. Колонка Марка Лівіна.