Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.


Однією з останніх на зараз книг, що випали мені в #bookchallenge_ua, є маленький автобіографічний (а краще сказати – родинний) роман Лайєма Карсона "Назви пустку матір’ю". Його складають есеї про спогади з дитинства і юнацтва і про ірландську мову, яка рідна і не-рідна родині автора.

Там є така історія: "Якось у мого батька брали інтерв’ю для програми Tearmann на ірландській службі ВВС і питали, що дає людям безпечний прихисток у житті. Він обрав ірландську мову. Серед слів він ховався і був у безпеці".

В інтерв’ю – зовсім як батька Карсона, – мене часто запитують, чому я не пишу російською, бо це ж моя перша мова. Це правда – в сенсі, про першу мову, як і те, що російською я не пишу. Я можу бути ефективна і хороша як журналіст російською, але ніколи так і не змогла дістати з себе бодай якогось більш-менш особистого тексту цією мовою. Я як саме я – ховаюся серед інших слів.

Вперше українська зі мною трапилася на четвертому році життя – нею розмовляла моя нянечка, чудесна, сильна і духовно багата жінка. Вона була з далеких родичів Степана Бандери, донька священника, свого часу була в підпіллі, скінчила, здається, ґімназію, вчителювала, звісно за часів Радянського Союзу була дуже обмежена в правах, але до церкви ходити не припинила, і була (і залишається) світлою, корисною людиною, котра опікувалася тими, хто потребує опіки (пам’ятаю, вона весь час когось наглядала – чийогось тата, якусь неясно чию стареньку-стареньку бабцю Мишку, власного горбатого брата, ми з нею постійно носили комусь їжу, допомагали з пранням), а заробляла тим, що гляділа дітей. Не всіх, до речі: дітей вона обирала розвинених, цікавих, чистих, щоб не пісялися і обов’язково розмовляли – бо що робити з тим, з ким навіть не поговориш? В мене з цим проблем не було, я розмовляла без угаву і не перестала дотепер.

Ви не уявляєте, яка красива, чиста, багата перша українська мова мені дісталася. Мені дуже з цим пощастило, я дотепер їй вдячна, цій пані Наталії Юліанівні (в своїй радянській родині до того я не чула ані слова "пані", ні імен таких) і дотепер їй про цю вдячність кажу, хоча вона вже майже нічого не чує.

Це був випадок. Просто випадок і ще моя нездатність існувати в усередненому колективі (чому мене, власне, і забрали з дитячого садка). Мова, до речі, теж доклалася до моєї неможливості існування в дитсадках – в один з перших днів вихователька десь з-під Снятина після обіду запропонувала, наприклад, всім піти помити писки, що я з своїм російським бекграундом, звісно, сприйняла за піськи і виступила з промовою про те, що мити це всім разом не тільки не зручно, але і непристойно, неприємно і взагалі не слід, тут же отримала поза вуха, потім були сварки з мамою, ще кілька таких випадків і оця чудесна нянечка в підсумку.

Якби не цей випадок, я зненавиділа би українську мову до глибини душі – в першій школі, де я навчалася, окрім плутанини з "і", "ы" та "и" мені за вчительку дісталася людина, котра патологічно не любила дітей і думала, що їх треба поставити на місце – що раніше, то краще. Так вона і казала моїм батькам.

Це був початок 90-х і місто Івано-Франківськ – я ніколи не пережила жодної справжньої агресії на мовному ґрунті, просто розмовляти російською тоді було не круто. Потім я втрапила до іншої школи – туди треба було складати вступні іспити, я склала їх щось там третя чи п’ята з усіх абітур’єнтів, але однією з небагатьох помилок в усіх трьох іспитах і єдиною помилкою в роботі з української було те, що я написала, що мою маму звуть Татьяна, – ніколи, ніколи я не бачила цього слова, написаного українською і записала на слух, на свій розсуд.

Так одразу з’ясувалося, що я не тільки не говорю українською вдома, а ще й у Бога не вірую. Мені було майже десять, але у Франківську нікого не обходило, що це не був мій особистий вибір, і в школі, де всі ходили на службу Божу, щоранку просили маленького Ісусика, щоби він дав їм бути уважними та слухняними, а в усіх бідах українського народу (у 90-х з бідами було все гаразд) традиційно визначали північного сусіда, – я була щось на кшталт маленького місцевого москаля, свого особистого божка ненависті, тому що як кожна нормальна особистість в часи пубертату стала в опозицію до середовища, тобто не просила ні про що маленького Ісусика, прогулювала урочисті богослужіння і наполягала на своєму праві говорити російською. Більше за "задовільно" з української мови я так ніколи там і не отримала.

bookchallenge-language

І звісно, мені самій, просто як людині в десять років, було дуже важко між цими двома світами, двома наборами слів – мені хотілося в якомусь сховатися, але кожен мав свої відчутні вади.

Я добре розумію маленького Джека Керуака, який народився в Масачусетсі в родині, де розмовляли на joual, специфічній квебекській версії французької, потім пішов до школи місцевої громади, де мусив перевчитися на загальноканадську французьку, і тут – ннна, англійська, Джек, привіт, ти живеш у США, взагалі-то, have fun. Йому, коротше, було непросто.

Був час, коли я цілком могла заговорити російською назавжди. Чи я би не писала тоді? Писала би так само, про ті ж речі і з тими ж інтонаціями, мабуть. Просто – не тими словами. Але зі мною сталися книжки. Спершу до мене дісталася якась притомна українська класика, Коцюбинський чи Хвильовий. А потім якось одразу виявилося, що існував Антонич, а за ним – Андрухович і Прохасько, і далі мені уже не було важливо, якою мовою говорити не круто, а якою хочеться говорити всім на зло. Інші механізми вступили в дію, але усе це – просто сукупність випадків, які мене сформували.

Саме тому вся ця ірландська історія видалася мені співзвучною з моїм власним досвідом. Якщо батько Лайєма пишався своєю ірландською, і в ранньому дитинстві Лайєм хвалився тим, що його старий викладає мову, то за кілька років, коли ІРА наробили безсенсовної біди в Белфасті, мова стала ніби знаком приналежності до неконтрольованих республіканців і всі перейшли про всяк на англійську. Тоді, пише Карсон, було ще не дивно зустріти старших людей, що говорять ірландською, але от такі діти викликали вже справжній подив. А ще за якийсь час республіканці, – що би ви думали, – прийшли до тями, і національна ідентичність знову стала потрібна і шанована. Життя виривало мову з їхніх горлянок, а потім заштовхувало її туди назад.

Мені здається, це живий нормальний процес. Якийсь час тому навколо мене люди масово переходили на українську, бо це важливо і національна ідентичність, а тепер багато хто демонстративно переходить на російську – бо це повага до чужих прав, і в нас немає мовної проблеми, вона суть надумана і спекулятивна.

Потім ті, що зараз говорять російською, бо виросли там, де говорять російською, виростять україномовних дітей, і ті будуть переучувати батьків, і так далі. Я взагалі вірю, що рано чи пізно, якщо нам пощастить і світ проіснує достатньо довго, всі врешті перейдуть на одну мову – може, це буде китайська, зате людям не треба буде чекати на гарні книжки в перекладах. Мова для того, щоби порозумітися, якщо ти дійсно хочеш порозумітися, – самі слова як такі не роблять ніякої різниці.

Навіщо я вам це все розповідаю? На четвертий місяць #bookchallenge_ua ми з Марком синхронно, хоча й не змовляючись, підзрадили ідею "читати українською" – він читає дуже крутий нон-фікшн російською, який англійською без спецсловника не подужаєш, а я читаю Citizen: An American Lyric, поетичний бестселлер "Нью-Йорк Таймз", котрий не ясно коли перекладуть, а чекати уже не можу. І що? – спитаєте ви. І нічого. Читати все так само круто.

Читайте также: Будь один, це нормально. Колонка Катерини Бабкіної.