Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.


Це колонка про чесність.

Коли я був малим, мама відвозила мене з братом на літо до бабусі. Там у нас завжди було повно розваг: ми лазили по деревах, грали в футбол, обливалися водою, подорожували за гаражі — словом, займалися отими дрібними забавами, які роблять наше дитинство таким сумним і добрим.

За цими історіями завжди стояв окремий спосіб пізнання світу та всього, що в ньому. Наприклад, гра у футбол відкрила переді мною значення слова "хист". Друзі з команди були переконані, що у мене є навики до воротарства, і постійно намагалися затягнути мене на майданчик. Але я тривалий час соромився грати з усіма, бо не мав футболки з номером та ім’ям відомого футболіста на спині, тому думав, що одного хисту для вправної гри замало.

Тоді дідусь підбив бабусю нашити мені одиничку на спині, аби я почав тренуватися зі всіма і не комплексував. Звісно, на моїй грі це ніяк не відобразилося, хіба трохи додало впевненості, але я на все життя запам’ятав, як, відбивши складний удар, почув за своєю спиною прицмокування і протяжне якогось дорослого: "Ну ти, малий, даєш, тебе по телевізору треба показувати".

З чесністю у мене окрема смішна історія.

Одного літа я дуже сильно зачитався "Чарівником Смарагдового міста" Олександра Волкова. Я був у захваті від того, що в Чарівній країні всі тварини вміли розмовляти. Я настільки захопився цією ідеєю, що намагався заговорити спочатку з нашим товстолапим Топіком, а потім і з рештою сусідських собак.

1

Я говорив з ними як з дорослими, розповідав про свої хвилювання і таке інше. Хто зна, чим би ця історія для мене закінчилася, якби одного разу мій старший на 6 років брат не побачив зі сторони цю дивну ситуацію. Звісно, він міг би мені підіграти, щоб я не засмучувався, або висміяти мене за дитячість і зробити так, щоб я соромився цієї історії. Але він обрав інший шлях.

Він серйозно подивився на мене і сказав: "Буду з тобою чесним. Тварини ніколи не вміли і не вмітимуть розмовляти".

Звісно, мене така правда засмутила, але я відтоді назавжди покинув спроби розмовляти з собаками, у всіх сенсах цього слова.

Я називаю ці спогади ключовими. З них починаємося ми дорослі — смішні чи злі, щасливі чи незадоволені, оптимісти чи навпаки. Щоразу, коли я відчуваю, що в моєму житті щось йде не так, я сідаю та пишу про своє дитинство. І тоді все відразу стає на свої місця. Спробуйте.


Читайте также: Діліться хорошим, читайте вголос. Колонка Катерини Бабкіної.