Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях. Второй месяц в разгаре.

Минулого тижня в метро я зустрів бабусю, яка читала зі свого смартфону. Я подумав, клас, їй, мабуть, років 70, але вона крокує поруч з прогресом (чи то регресом з філософської точки зору, хто знає). Мене здивував сам факт її читання з ґаджета. До цього я пройшов усі етапи читацького циклу: друкована книга, ПК, аудіокнига, планшет, телефон — і знову повернувся до твердої палітурки, яка, на відміну від інших пристроїв, не потребує підзарядки. А ось бабуся мала інший користувацький шлях, і з її точки зору ґаджет був зручнішим: не треба тягати в сумці книгу, не треба витрачати на книгу гроші, не треба знаходити вдома місце для книги — і все в такому стилі.

1

Я подумав: цікаво, що вона читає? На екрані я розгледів одне єдине слово: карма. Причин цьому може бути маса: може, бабуся шукала альтернативу неприємній зустрічі з Богом, або хотіла розібратися, як поводитися з неслухняними онуками, або шукала примирення з іншими причинно-наслідковими закономірностями — не знаю. Але у той момент я подумав, що в будь-якому варіанті мені б хотілося, аби вона отримала відповідь на своє запитання, бо хороші книжки — це завжди знаки оклику і тільки іноді — знаки питання, коли йдеться про любов чи щастя, чи якісь подібні метафізичні категорії.

І от уявіть: йдучи додому, натхненний думками про знаки оклику, я тримаю в руках "Порнографію" Ґомбровича, яку нарешті знайшов у третій за рахунком книгарні. Я думаю: цікаво, назва — це просто піар-хід чи у ній справді є щось від звабливого? Я думаю: цікаво, чи гарантоване мені оте читацьке збудження, притаманне будь-якій знаковій літературі?

Але з перших сторінок явно збочений автор малює картинки, від яких замість хіті у мене з'являється щось геть протилежне. Обурення чи то навіть огида. Ніби ти мимоволі побачив у сусідній кімнаті те, чого бачити не повинен. Розумієте? Протягом всієї книги головні герої займаються претензійною моральною мастурбацією, намагаючись видати це за високоякісне порно ґатунку не нижче фільмів Вудмана. У такому я пас, чесно. Книгу збережу, бо видання "Старого Лева", красиве та стильне. А от на автора більше не подивлюся.

Інше діло — Януш Корчак зі своїм "Мацюсем Першим Реформатором". Я давно хотів цю книгу і зрадів, що можу нарешті її перечитати. Але в дорослому віці подібні твори викликають багато запитань. Головне з них: як доросле населення величезної країни довірило власні життя у руки дитини? Адже влада — це не завжди спадковість. Це європейська освіта, багато практики у міністерствах різного спрямування, а головне — гнучкість та вміння визнавати провали. Нічого з цього малому Мацюсю не було притаманно, тому для нього все закінчилося так собі. Зрештою, можна навіть провести певні паралелі з нашою владою, якщо мати хорошу фантазію і передбачити результат її роботи за твором Корчака. Але це вже зовсім інша історія із багатьма знаками питання.

Прочитавши "У кафе втраченої молодості" Модіано, я зрозумів, що освіта, навіть якщо така-сяка, — це завжди окей. Від неї з'являється хоча б якийсь комунікаційний капітал, спроможність до чогось, амбіції та здорове відчуття конкуренції. Протягом усієї книги герої брехали або мовчали, коли чули запитання "а на кого ти вчишся?". Їх постійно тягало туди-сюди, вони вирікали сумні слова про втрачену молодість, губились поміж вулиць Парижу, вживали наркотики, наприкінці навіть займалися зрадливим коханням, думаючи, ніби так триватиме вічно. Але поведінкова економіка знає, що будь-якому задоволенню існує межа, яка змушує нас знаходити чи то нові джерела емоційного та фізичного кайфу, чи згасати. Герої Модіано обрали друге. Може, були лінивими, не знаю. Кінцівка могла би стати цілком ремарківською, але не дотягнула.

Зате фанове трактування Старого Заповіту у книзі "Каїн" від Жозе Сарамаго нарешті збудило в мені бажані знаки оклику. В уяві класика португальської літератури Господь постає перед нами далеким від геніальності стратегом, егоїстичним та жадібним хіпстером у білих одіяннях з модною бородою та трьома вінцями, який ніколи і ні в чому не хоче програвати, вдаючись до настільки брудних прийомів, що навіть Гітлеру би таке в голову не збрело. Звісно, такий Господь — це всього лиш витвір уяви людей того часу, що навряд вирізнялися особливими інтелектуальними здібностями, і якби хтось сучасний спробував інтерпретувати цю книгу до реальності, Господь би постав перед нами смиренним, добрим, толерантним та виваженим у власних діях згустком енергії, що здатна зробити з людини вінець творіння з ідентичними Творцеві характеристиками. Та коли Творець так собі, то й людство виходить відповідним.

1

Далі у мене було мистецтво війни "Сунь Дзи", яке би не зашкодило прочитати усім героям книг, які я описав вгорі. Де взяти сили — Сунь Дзи! Як досягати результату — Сунь Дзи! Як давати правильні відповіді  Сунь Дзи! Суцільні знаки оклику. Найважливіше, що я зрозумів для себе з цієї книги: майже завжди ми діємо на людей непрямими стратегіями. Різними подарунками, лайками, коментарями чи повідомленнями в месенджер, тим самим досягаючи потрібних нам результатів. Прямі стратегії впливу  війни, конфронтація чи безкомпромісність змінюються дипломатичністю та гнучкістю. А люди, що досі вважають силу домінантою, точно програють. Тепер замисліться: яка країна вам першою спала на думку після цих рядків?

Я багато чув про Жана-Марі Леклезіо: казали, він неабиякий естет, гурман, літературний стиліст. Але все, на що я спромігся, читаючи "Ритурнель голоду", — це зітхання і знизування плечима. Чергова сторінка в книзі Другої світової війни, написана ніби з-за плеча все того ж Ремарка, що постійно перепитує: ну, як тобі, як? А мені що? Я відповідаю: поетично та розважливо, але не так душевно, як в тебе. Думаю, сюжет цієї книги я забуду за тиждень чи, може, за два. Хоча, думаю, мені треба почитати ще й іншого Леклезіо — того, що отримав Нобелівську премію, а потім ще раз осмислити усе сказане вгорі.

Зараз я в процесі читання "Усе для людожерів" Даніеля Пеннака. Мені подобається. Як і Катя, я відстав від графіка на 3 книги. Цього тижня дописав власний роман; і якщо можна вважати його прочитання також за книгу, то це мінус один. Але попереду мене чекає Грузія, в якій я, сподіваюся, усе наздожену і розставлю пріоритети цього місяця, до кінця нарешті зрозумівши, що для мене вагоміше — знак питання чи знак оклику.

Буду радий почути ваші думки з цього приводу, долучайтеся, нас давно вже не 1 500. Нам дуже хочеться про вас розповідати.

 

Читайте также: Bookchallenge_ua: Свої Бойченка та брова Хокінга.