Bookchallenge_ua  проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях.

 

Увесь минулий тиждень я читав, подорожуючи Грузією, яка за масштабами краси може перевершити будь-яке літературне творіння. Читання за таких умов потребує ретельної підготовки, особливо якщо чекаєш від подорожі не тільки красивих фото в інстаграм, а й певних знань, які хотів би передати далі.

"Кожен читач, читаючи, прочитує сам себе", писав Марсель Пруст. Але якщо книга про нещастя, а ти від побаченої навколо краси налаштований лірично — прочитати себе між рядків роману буде непросто. Постійно пересуваючись дорогами, ти повинен бачити, чути, відчувати і думати, зіставляючи це з текстом, який читаєш. Якщо контраст аж надто великий, читання може стати не дуже приємним. І навпаки: якщо книга добре вписується у місцевість, вкупі вони діють на тебе ніби хороший фільм з правильним саундтреком. У цьому я пересвідчився протягом восьмого тижня #bookchallenge_ua.

Найкраще про читання під час мандрівки, під ковдрою, вголос, з дітьми і навіть в туалеті знає Юстина Соболевська. Її "Книжка про читання" — ніби мішленівська карта — дає точні орієнтири місцевості, власні назви та імена, з якими варто ознайомитися. Екскурсія не рекламна і засвоюється легко. За співвідношенням інформації вона більше стосується польської літератури, але й класики у ній також чимало. Зміст повинен звабити людей, які хочуть знайти чергові підтвердження того, що друковане видання ніколи не зникне, що воно, мов колесо, — винахід, який не потребує вдосконалення і все в такому стилі. Мені особисто найбільше сподобалася ідея перших вдалих речень у книгах різних письменників. Я навіть подумав: о, клас, треба обов’язково запитати, чи маєте ви власні приклади вдалих початків книги.

1

Про подорож, хоч і зовсім іншу — трагічну та повну смутку — розповідає Еммануель Каррер в автобіографічному романі "Опріч мого життя". З анотації я взагалі не зрозумів, про що книга, там писали, ніби автор порушує незручні для читача теми. Під незручністю рецензент мав на увазі дитячу смерть на Шрі-Ланці, посттравматичні батьківські синдроми, онкологічні захворювання, підготовку до смерті та, власне, першу ніч усвідомлення того, що кохана людина пішла від тебе назавжди. Усе це розповідається прямо, без художніх надмірностей, за допомогою яких письменники чавлять з людей соплі-сльози.

Мені згадалася лекція Валерія Панюшкіна, який казав, що людське горе мов горгона Медуза: не терпить прямого погляду і завжди потребує образності, інакше читач відсторониться. Я думаю, Каррер це твердження без проблем заперечив би. Не подобається — не читай, але прибріхувати не буду. За рівнем незручності ця книга стала для мене на три розміри меншим одягом, який тиснув геть усюди. Напевно, ще й тому, що Грузія — країна зовсім не про смерть, а про жестикуляцію, вітамін D та водіїв, які можуть переговорити навіть вірменське радіо.

"Список Шиндлера" Томаса Кініллі став для мене випробуванням на міцність. Я кілька разів ледь його не кинув. Відволікало від читання геть усе: гучна музика, відсутність музики, занадто красива природа, балакучий водій, стовпи за вікном і таке інше. Цей масштабний роман-дослідження треба читати вдома, у тиші, супроводжуючи його інтернет-серфінгом імен, звань, місцевостей. Я спробував собі уявити кількість роботи, яку провів автор. Дослідження архівних матеріалів, свідчень очевидців, узгодження їх між собою, перевірка правдивості фактажу, відстоювання незалежності у викладі і ще десятки пунктів, про які я тільки здогадуюся. Мій товариш назвав цю книгу "марафонською дистанцією", яку я спробував пробігти за спринтерський час. Зізнаюся, вийшло так собі, доведеться взяти ще одну спробу.

Натомість "Ультрамарин" Мілета Продановича став для мене відлунням самої Грузії. Напевно тому, що книга дуже просторова (англійською звучить краще — ambient). Від слів вона переходить до кольорів, образів та музики, на якомусь етапі автор говорить про бажання об’єднати всі види мистецтва у надтворіння, яке зможе охопити все, що відчуває людина. Читаючи цю книгу, я згадав, як малим діставав із шафи дідусеву лупу та карту України і уважно розглядав маршрути, якими ми їздили на море. За масштабом авторської думки ця книга співставна з моїм спогадом. Треба мати багато читацького досвіду або ж дуже хорошого гіда, щоб тобі було зручно розглядати усе, що змальовує автор. Інакше можна заблукати.

Останньою книгою і знову ж таки чомусь про смерть (я склав цей список бездумно) став роман Джона Гріна "Винні зірки". Настільки мило про рак у моїй читацькій практиці не писав ніхто. Книга розумна, не спекулює темою (декілька разів я взагалі забував, що хтось має померти), не обтяжує стражданнями. Вона зручна, бо має короткі абзаци, прості речення та багато крапок. Такі книги читаєш за раз, не накульгуючи. Єдиний мінус — ця зручність одноразова. Вдруге, а тим паче втретє мені цю книгу читати не захочеться. Серед молоді вона наробила багато галасу завдяки екранізації. Що цікаво, рецензій до неї на сайті livelib майже стільки ж, скільки до книги "Три товариша", яка написана більш ніж півстоліття тому. Мені це говорить про те, що тренд за своїм резонансом може навіть наздогнати класику. Але не факт, що він колись нею стане.

Якщо у вас є можливість, складайте списки для читання у дорозі заздалегідь. Мій попередній літній досвід був більш успішний, тому я можу вам порадити три книги, які зручно читаються в дорозі: Ерік Емануель Шмітт — "Пан Ібрагім та квіти Корану", Ерленд Лу — "Наївний. Супер" та Мішель Уельбек — "Карта та територія". Доповнюйте цю віртуальну полицю власними рекомендаціями. Може, вони стануть для когось хорошим компаньйоном, який не напрягає.

 

Читайте также: Bookchallenge_ua: Вибір має бути.