Марыся Никитюк начинала с театра, писала рецензии на постановки, потом сама занялась написанием пьес. После дебютировала в кино в качестве сценариста сразу нескольких короткометражных фильмов альманаха "Украина, goodbye!". В апреле 2016 года Марыся выпустила первый сборник рассказов, который на "Книжном Арсенале" презентовали участницы группы Dakh Daughters.  В мае ее сценарий взял престижную премию ScripTeast имени Кшиштофа Кесьлёвского, которая вручается на Каннском кинофестивале.  


Что говорят другие:

Владимир Тихий, режиссер: "Не дивлячись на свій молодий вік, Марися має унікальний досвід. Вона починала з театру та не рухалася стандартними шляхами у кінематограф, як це роблять інші. Крім таланту та енергії, вона має свій погляд. Пильно стежить за сучасними тенденціями в мистецтві та адаптує їх під наші сучасні реалії. Вона знає, в яку сферу прикласти історію, де вона буде краще виглядати — в кіно, театрі чи літературному есе. Це виняткова особистість, подібних персонажів в мультимедійній сфері я не зустрічав. Не здивуюся, якщо через пару років вона буде не тільки режисером чи драматургом, а ще й оператором чи кимось іншим".

Денис Иванов, продюсер: "Я ее очень люблю. Она из японских мультфильмов. Главные награды Марыси еще впереди".


Что говорит Марыся:

Коли я вперше у свідомому віці потрапила до театру на Еймунтаса Някрошюса, це просто знесло мені башню! Някрошюс — культовий литовський режисер театру, відомий більше на пострадянському просторі. Тоді я вперше в житті побачила метафору дії. Тобто коли тобі не просто проговорюють текст, а існує його інтерпретація в дії. Наприклад, коли Дездемона тяжко таскає на собі двері, в які потім заходить Отелло.

ж

Після цього у мене пішло натхнення писати щось своє. Це була не журналістика і далеко не театральна критика, а якась моя рефлексія літературного пошибу на тему побаченого. А ще я думала, що таким чином можна ходити безкоштовно в театр, писати тексти, бути дуже натхненною і колись отримувати за це гроші.

В 2007 році з Андрієм Дрюченко и Ольгою Закревською ми зробили портал teatre.com.ua. Потім до нас приєдналася Мальвіна Воронова  мій викладач, наставник і дуже хороший друг. Вона стала редактором цього порталу. Я писала про зарубіжні вистави та фестивалі  їздила в Москву, Польщу, Японію, але дуже швидко зрозуміла, що український театр стоїть відокремлено, не в контексті сучасності.

В 2010 році Влад Троїцький заснував ЛСД  Лабораторію Сучасної Драми, і я там почала писати п'єси. До нас приїжджали Максим Курочкін, Міша Угаров с Театру.doc  тобто десант маститих театралів. Це була така прививка сучасного театру. На жаль, під час недавніх пертурбацій в Росії Театр.doc дуже потерпав: їх закривали, виселяли з приміщень, тому що вони робили документальні жосткі вистави  "Дєло Магнітского", про Болотну, тобто рефлексували сучасністю. А в Росії зараз єдине, чого не можна робити, це відображати справжню реальність.

ж

Утрьох з Андрієм Маєм і Наталією Ворожбит в 2011 році ми організували "Тиждень актуальної п’єси"  фестиваль сучасної української і закордонної драматургії. Нам допомагали Інститут Гете, Польський інститут, Брітіш кансл, Французький інститут. Вони привозили драматургів, з якими ми проводили читання їх п'єс. Це була наша спроба вставити український театр в світовий контекст. Але у мене тоді виник внутрішній конфлікт між організатором і творцем, і я обрала останнього.

А в 2011 Володя Тихий запросив молодих драматургів до сценарної лабораторії "Україно, goodbye!". До цього мені навіть в голову не приходило, що можна займатися кіно. Нам запропонували написати сценарії на тему "Чому українці їдуть жити за кордон?". Так вийшли мої "Ангел смерті" та "Гауді"  це щось середнє між прозою і драматургією. Екранізувати мої сценарії взялися Володя Тихий та Аксінья Куріна.

Я живу в Україні і всотую цю реальність. Тому мої герої говорять українською, російською та суржиком. Але переважна більшість моїх персонажів усе-таки україномовна, бо я україномовна, і українське кіно першочергово має розмовляти цією мовою.

В 1990-х  2000-х виробництво телефільмів було заточене під російський ринок. Зйомки проходили у Києві, але потім місце дії змінювали на Москву. Це все робилося для того, щоб потім фільм можна було продати в інші країни пострадянського простору. Адже у глядача спрацьовувала ця рабська генетична пам’ять на "знайомі місця", щоб йому думалося: "А, Москва, панятна!". Про які фільми про Київ могла йти мова?

ж

Хороший фільм про Київ з'явиться тоді, коли буде внутрішнє замовлення. Якщо зараз просто оголосити конкурс, то потягнуться люди, які просто захочуть зрубити кучу бабла і напишуть швидко історію "на колєнкє". Це буде кон'юнктура.

У мене є сценарій "Сансара. Сон метелика"  це про один день з життя Києва. Там історії людей з різних районів міста, які перетинаються між собою. Я не знаю, хто захоче його зняти. У мене, в основному, сценарії не залежуються. Їх або розбирають, або я їх залишаю для себе.

ж

Думаю, що я зі своїм сценарієм про Київ не одна така, треба просто пошукати подібних людей. З цих історій можна було б зробити повноцінний проект про місто. І він буде стовідсотково, просто треба почекати.

ж

У нас все, що не пасторальне, не про любов і не мімімі,  це все окреслюють словом "чорнуха". Ми живемо в Україні, і тут конфлікт на конфлікті: в соціальному, екзистенціальному плані. Ми живемо у перехідному суспільстві і все не слава богу — і так чи інакше ти відображаєш реальність навколо себе, а вона не приваблива. Я люблю в основному драми. Тому з ними і працюю. Тяжію до авторського, фестивального кіно – воно для мене цікавіше.

Премія імені Кшиштофа Кесьльовського, відомого польського режисера, одного з геніїв кінематографа, видається по результатам роботи на програмі ScripTeast. Цього року Україні та Грузії вперше дозволили взяти у ній участь, хоча ми і не частина Європи. Після того як я отримала премію Кесьльовського, моїм сценарієм "Коли падають дерева" захопилися продюсери з Франції, дистриб'ютори з Іспанії, ми подали заявку до польського "Держкіно".

ж

Ці всі медальки ти збираєш, щоби кінопрофесіонали дізналися про твій проект і звернули на нього увагу, коли він буде завершений. Щоби у фільму була хороша фестивальна історія, а потім і прокатна. Насправді все це шлях до свого глядача, бо кіно ти робиш саме для цього  щоби люди прийшли, подивилися і отримали певне враження. Бажано потужне.

Я завжди хотіла бути письменником, писати прозу. Коли зайнялася кінематографом, письменницьке напруження відпустило, і нещодавно у мене нарешті вийшла збірка оповідань "Безодня (історії судного дня)". Енергетично я поки що не в силах зробити велику прозу, але чотири оповіді з книги можуть стати повнометражними фільмами.

ж

Читайте также: Новое имя: Оператор Никита Кузьменко.