"Ворошиловград" — история о парне по имени Герман, который нехотя возвращается в родной город на Донбассе и находит смысл жизни на автозаправке с бандитами, цыганами и умершими друзьями. Автор романа Сергей Жадан, сценарист и драматург Наталья Ворожбит и будущий постановщик фильма Ярослав Лодыгин поговорили с главным редактором Buro 24/7 Алексеем Тарасовым о корнях, внутренних пружинах и закадровом голосе Никиты Михалкова.


Скажу честно, я только сейчас книжку прочитал. Это невероятно амбициозный план  снять по ней кино, потому что "Ворошиловград"  это же вполне себе украинская версия "Сердца тьмы" Джозефа Конрада.

Лодыгин: Такие сравнения! Возьмем на вооружение.

Как вы в трех предложениях сформулировали  о чем будет этот фильм?

Ворожбит: Не знаю, что ребята хотят этим кино сказать, но год назад, когда я прочитала роман, я как раз начала изучать Донбасс, ездить туда, погружаться. Я поняла, что "Ворошиловград" поможет мне постичь этот регион, понять наш менталитет и то, что происходит в стране. Это такое путешествие, возвращение...

Лодыгин: Возвращение  это очень важно. Я для себя формулирую, что это фильм о том, как в самом, может быть, неподходящем месте на земле, в самых неподходящих обстоятельствах найти самое ценное, важное и защищать его.

Жадан: Це історія про коріння.

Лодыгин: Про истоки.

Жадан: Я сам писав анотацію книги на задній обкладинці. В мене тоді виходило декілька книжок у видавництві "Фоліо", я їм не довіряв і завжди писав анотацію сам про себе. "Нова книжка Сергія Жадана. Автор, як завжди, дуже вміло поєднує..."

(Все смеются.)

Жадан: Я намагався писати так, щоб анотація не відповідала змісту книжки. Мені завжди було цікаво, чи пропустить це видавництво  ковтне чи не ковтне? І пам'ятаю, що про “Ворошиловград” написав, що це соцреалістичний роман. Себто, навіть враховуючи те, що це була іронія, для мене був важливим його соціальний фактор. А зараз навіть я цю історію інакше розумію: для мене набагато важливіші стосунки між людьми. В книзі є розмова, де пастор оголошує, що головне  це, здається, вдячність та відповідальність. Власне, цими двома словами можна охарактеризувати, про що ця історія  про вдячність і відповідальність.

Жадан, Лодыгин, Ворожбит: "Жаль, что нас распнут"

Лодыгин: Еще на питчингах спрашивают жанр фильма.

Это у вас роуд-муви?

Лодыгин: Я думал, что сам это слово придумал  "истерн". А потом оказалось, что с 1960-70-х годов этим словом критики обозначали все вестерны, которые выходили из соцблока. Их было два вида. Одни про американские события, про индейцев и ковбоев  все эти югославские фильмы...

Жадан: Гойко Мітіч!

Лодыгин: Да-да. А наша история, наверное, второго типа. Это кино о возвращении одинокого героя в какое-то пространство, где он пытается что-то наладить  либо установить закон, либо какую-то ситуацию разрулить.

Жадан: Як "Зверобой" Купера.

Лодыгин: Как "Белое солнце пустыни".

А короткая характеристика фильма для условных голливудских продюсеров у вас есть?

Лодыгин: Да. Это история о Германе Королеве тридцати трех лет, который вынужденно возвращается в свой родной городок на Донбассе, чтобы найти своего брата и защитить семейный бизнес.

Ворожбит: Который вроде бы ему на хер не нужен, а потом оказывается, что почему-то нужен. И объяснить почему  очень сложно.

Я специально искал  в книге нигде нет описания внешности главного героя. Его только слизняком один раз называют. Сергей, ты как своего героя представлял, когда книгу писал?

Жадан: Я писав його з загальних своїх знайомих. Він може бути будь-яким.

Ворожбит: А ти яким його уявляв?

Жадан: Він, значить... Невисокий. Середній... От він середній.

Лодыгин: Какого цвета у него волосы?

Жадан: Темні.

Ворожбит: А очі?

Жадан: Про очі не думав.

Он спортсмен, перевоспитавшийся гопник, интеллигент в военной форме?

Жадан: Він спортсмен тією мірою, якою ми всі спортсмени, бо грали в дитинстві в футбол. Спортом він не займається, одягається просто, в нього є освіта  в книзі згадується, що він закінчив історичний факультет. Себто можна припустити, що він слухає музику, читає книги, але сам не пише і музику не грає. Це людина, яку я можу бачити у себе на вечорах, на концертах.

Лодыгин: Для меня еще это яркий представитель поколения людей, которые переехали из маленьких городов в большие в погоне за лучшей жизнью, но там ничего не нашли.

Чуть ли не на первой странице им дают определение  лузеры.

Жадан: Він людина з потенціалом. Він не має нічого не тому, що нічого не може. Він може, але загальмував у розвитку, в реалізації. Отак собі живе, отак йому подобається. Зйомна квартира, друзі якісь такі, жінки, робота.

Лодыгин: Все какое-то такое.

Возвращаясь к тому, что ваше кино страшно амбициозное,  оно же еще и дорогое. Там у вас и футбол, и драка на границе, и лагерь беженцев.

Ворожбит: Куча машин!

Жадан: Які горять!

Лодыгин: Когда-то у нас был вариант сценария, который открывался сценой, где кит пролетает над поездом. Но мы ее убрали.

Жадан, Лодыгин, Ворожбит: "Жаль, что нас распнут"

Без каких сцен из романа это кино невозможно?

Ворожбит: Мне в этом романе страшно дорого то, что невозможно оставить в кино. Это все поэтические моменты. Еще не побывав в Америке, я в нее влюбилась, читая у американских писателей о ее скучной однообразной мещанской жизни. Точно так же, прочитав "Ворошиловград", я влюбилась в Донбасс. Любить это странно, но ты влюбляешься. Одна из наших задач  полюбить эти места. А это все в мистических моментах, в ностальгических. Если оставить просто сюжет  ну история и история. Приехал чувак — разборки, бандиты. Криминальный сериал.

А вполне мог бы быть сериал.

Лодыгин: Мы пробовали с Серегой.

Ворожбит: А хочется же оставить эту поэзию, мистику, что-то невыразимое. Я пока не знаю, как это сделать.

Закадровый голос будет?

Лодыгин: Надеюсь, нет.

Ворожбит: Надеюсь, нет.

Слава богу.

Ворожбит: Если кто-то вместо меня его не допишет.

У меня было два варианта, как реагировать. Если бы вы ответили "да, закадровый голос будет", я бы сказал "я так и думал!". А если "нет"  "слава богу".

Лодыгин: Надеемся, что этого не придется делать, потому что закадровый голос  последний инструмент, который хотелось бы использовать. А в случае с экранизациями литературы есть большое искушение в этом смысле.

Жадан: А мені, наприклад, дуже подобається закадровий голос Нікіти Міхалкова. Більше, ніж його фільми.

Ворожбит: Если он согласится, для него мы напишем, конечно.

А знаете  он согласится. Только представьте себе, что Михалков может сделать на основе фильма про Донбасс.

Жадан: Це буде закадровий голос царя, последнего русского императора!

Какими эпизодами из книги вы жертвуете?

Ворожбит: Лагерем беженцев жертвуем, историей джаза на Донбассе. Мы все еще пребываем в искушении пожертвовать одной лав-стори  я начала писать сценарий и поняла, что она мне мешает. Хочется сконцентрироваться на одной женщине.

Лодыгин: Но это не в природе Германа  концентрироваться на одной женщине.

Ворожбит: И главное  чего? Он же вроде такой одинокий в своем этом Харькове — и тут вдруг его порвало на части: три бабы сразу. Вернулся домой человек.

Мне кажется, Сергей это может объяснить.

Ворожбит: Чи не забагато жінок?


Жадан, Лодыгин, Ворожбит: "Жаль, что нас распнут"

Жадан: Очевидно, що забагато. Все починається з того, що у героя всередині була пружина, яка чекала свого вивільнення. І ця подорож назад  це і був такий процес вивільнення пружини. Все те, що у ньому акумулювалося довгий час, він почав реалізовувати. Фактично це історія про супутник, який довго летить, виходить на орбіту і починає працювати, виконувати якісь корисні функції, починає власне бути супутником. Час в житті чоловіка... Він же по-різному реалізовується. Є в житті чоловіка такі періоди, коли він блокує для себе багато речей, а потім ці речі — бац! — починають активізуватися. Це, мабуть, не стосується нашого фільма, але це зараз часто можна побачити, коли багато людей раптом почали інше життя. Це пов'язано з війною, з революцією. От дивишся на військових, на волонтерів чи на активістів: вони б ніколи раніше цього не робили — і от раптом у них відкриваються якісь двигуни нові.

Ворожбит: Вони відчувають себе корисними.

Жадан: Себе знаходять.

То же самое происходит у мужиков с автоматами в ДНР и ЛНР — они тоже нашли свое призвание, новый смысл в жизни.

Ворожбит: Да, наверняка.

Жадан: Мабуть, мабуть. Але тут, знаєш, йдеться не тільки про людей, які воюють, а взагалі про момент, коли людина починає активно позиціювати себе в житті. До цього вона абстрагувалася, фактично дивилася на життя через телевізор. А тут вона опиняється в цьому житті і знаходить у собі нові ідеї, нові інтереси.

Лодыгин: У нас долгое время миллионы людей имитировали процессы. Шоу-бизнес у нас  имитация. Одни имитируют, что они певцы и певицы, другие  что они продюсеры, третьи  что они политики. В какой-то момент это начинает меняться. Ты начинаешь делать маленькие, но реальные дела. Мне кажется, с Германом приблизительно то же самое происходит.

Кого в вашем фильме будет играть актер Алексей Горбунов?

Лодыгин: Мы надеемся, что он исполнит роль пастора. В романе это объединяющая фигура, а Горбунов  как раз человек, который одинаково нравится и хипстерам, и вахтерам. В книге пастор  единственный клей для людей, которые враждуют между собой. Он находит со всеми общий язык, потому что говорит на всех языках.

Жадан: З приводу церкви це справді те, що бачиш на Донбасі. Вона там має свою правдиву первинну сутність, коли церква не є державною бюрократичною структурою, а скоріше є центром життя громади. Себто священник  це такий ребе. Він не так проговорює якісь настанови, скільки вчить людей жити практичним життям: як засмажити курку, як зорати город. Скажу, з кого я його писав: кілька років тому у невеличке село під Старобільськом, де живуть мої батьки, приїхав священник. Отец Николай. Афганець колишній. А там як для Донбаса дуже стара церква, ще з XVIII чи XIX століття. Деякий час в ній був клуб, потім церкву відновили, і приїхав отец Николай — всі його любили, хоча він бухав. Це не відвертало мирян, вони розуміли, що батюшка  така ж людина, як ми. Батюшка пив разом з ними, зранку вони похмілялися і йшли в церкву  тільки він говорив, а вони слухали.

Как то, что происходит сейчас с Донбассом, изменило ваше восприятие "Ворошиловграда"?

Лодыгин: Роман со временем только больше веса приобретает. Если бы мы сделали фильм в 2010-м, как собирались, он бы не имел того смысла, значения, важности, как если мы выпустим его в 17-м году.

Я хотел у Натальи спросить, останется ли в сценарии эпизод с русским бизнесменом, который очень точно характеризует жителей Донбасса: "Дивний ви народ, місцеві  не домовишся з вами нормально, не розійдешся. [Для вас] головне  залишитися тут, головне — ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу".

Ворожбит: Вот сейчас, по-моему, все и решилось  остается эпизод или нет. До этого у нас были разногласия.

Сергей, как ты для себя определяешь специфику региона?

Жадан: Мені здається, це територія певного соціального експерименту. Більшість міст створювалась доволі штучно: потрібно було видобувати вугілля, будувалося містечко, заселялося людьми. Це такий конструктор. Тобто зовсім інша природа коріння: воно не виростало природньо, як, наприклад, у Києві, який заснувався більше тисячі років тому,  змінюється мова, політика, держава, а місто існує. У людей, які живуть на Донбасі, часто інше ставлення до своєї батьківщини, своєї території. Ти ж подивися, наскільки важливо для донбасівців відчуття свого. Оце хватання, хапання за Донбас.

Это потому что крепких корней нет?

Жадан: Так, можливо. В мене є вірш про дівчинку, яка народилася на Донбасі і торгує квітами на вокзалі. Всі, кого вона знає, народилися в цьому місті. Вона ніколи нікуди не виїжджала. Весь світ, весь всесвіт для неї  це те, що вона бачить. Це звужений космос. Ти знаєш про світ лише те, що бачив на власні очі. Я не хочу, щоб це звучало принизливо, я не вкладаю в це ніяких негативних конотацій. Це не говорить про якусь відсталість чи обмеженість  просто є така специфіка. Це можна ігнорувати, не помічати, а можна це зрозуміти і прийняти  от такий специфічний регіон. Є офіційна статистика, я забув точні цифри, але величезний відсоток мешканців Донецької та Луганської областей ніколи в житті до війни не виїжджали за межі своїх областей.

Лодыгин: 75 %, по-моему. [Статистика говорит, что 60 %.  Buro 24/7]

Жадан: Якась нереальна цифра. Вони ніде не були, нічого не бачили. Розумієш, це люди, яким дуже легко створити ілюзорну картину світу, що і сталося. Всі 25 років незалежної України їм створювали такий світ, середньовічну картину світу  є Донбас, який всіх годує. Як у Толкієна карта Средизем'я: там хобіти, тут ельфи. Але це не означає, що цей район безперспективний чи антиукраїнський.

Лодыгин: Это мы говорим о том, каким видится мир оттуда, изнутри. С другой стороны, какие у нас в общем по стране представления о Донбассе? Терриконы, заводы, Янукович, футбольный клуб "Шахтер". А по факту половина страны, живущая на правом берегу Днепра, никогда дальше Киева не ездила, а Донбасс точно так же знает только по телевизионным картинкам.

Мы такие же жертвы пропаганды.

Лодыгин: Не зря во Франции название романа перевели как "Дорога на Донбасс". В этом тоже что-то есть. Это длинная дорога.

Раз уж мы заговорили о языках  на каком языке будет кино?

Лодыгин: Это самый горячий вопрос. Согласно законодательству Украины, национальным фильмом считается только тот, который на сто процентов снят на украинском языке. То есть это не может быть кино про крымских татар, которые спасают еврейских детей от фашистов и кагэбистов, потому что там никто не будет говорить по-украински. Но есть вопросы стиля и правды.

В магазине "Ворошиловград" и на русском, и на украинском продается. Как вы в фильме решите эту проблему?

Лодыгин: Мы продолжаем ее решать. Мы спорим, разговариваем, думаем. И ключевой вопрос  вопрос правды повествования и места действия. Жители Старобельска, например, разговаривают на суржике, но, если надо, переходят на русский  в той форме, в какой они его понимают. И при этом там живут люди, говорящие на цыганском, на греческом.

Вы же понимаете, что вас распнут за язык?

Лодыгин: Плохо, что мы как общество до сих пор не разобрались в том, что первично, а что вторично.

Жадан: Это плохо, что нас распнут.

 

Читайте также: Круглый стол Buro 24/7: Что будет с архитектурой?