Віталій Сич, головний редактор журналу "Новое Время", старший за мене на 9 років, виклав у себе в фейсбуці обкладинку поточного номера журналу з коментарем, що в нього є матеріал про те, як за останній рік змінилося становище Ахметова, Фірташа і Коломойського, але хай краще на обкладинці будуть діти, красиві, яскраві і талановиті. Льоша Тарасов, мій ровесник, головний редактор Buro 24/7, тут же став вимагати в мене колонку про те, чому ми діти. Я одна з тих, хто опинився на обкладинці, потрапивши в топ-10 людей, котрі встигли реалізуватися в культурі до тридцяти, я в принципі не заперечую, що ми все ще діти, але не знаю чому. Мама прочитала в iнтернеті це все і сказала: "Діти, діти... В мене в твоєму віці ти уже в школу ходила!"

1

Ті, хто народився після 1980 року, ніколи не знали фактичного совка в свідомому віці — байдуже, що декого з них за особливі заслуги навіть встигнули прийняти в піонери. Ці люди не були обмежені соцреалізмом як методом і напрямом, не знали, що таке радянська політична та ідеологічна цензура, а вибір тем, персонажів, стилів та ін. диктував їм фітбек аудиторії, суспільні процеси, мода і власні уявлення про світ, а не комсорг. І що? Совок навколо них, в школах і поліклініках, в головах людей, на вулицях і в судженнях та сприйняттях нікуди так одразу не зник, не те що в 1991, а включно із 2015 роком. 

Ті, хто народився після 1990 року, ніколи не знали, що таке недоступна інформація, — допоки вони доросли до свідомого віку, інтернет уже був усюди. Для того, щоби вчитися, творити, шукати шляхи самореалізації і розвитку себе як особистості, розуміти процеси, котрі відбуваються навколо тебе і робити висновки про те, як ти можеш і мусиш взяти в цих процесах участь, в iнтернеті є все необхідне. Та ж доступність інформації та великої різноманітності досвідів посприяла зменшенню кількості сформованих в них обмежень та заборон. Чи стався у нас вибух реалізації ефективних та творчих вундеркіндів, коли народженим після 1990 виповнилося 20? Здається, поки ні.

1

Ті, хто народився після 1970 року, були ще достатньо молоді і відкриті, а в той же час не до кінця поламані системою, коли Радянський Союз почав валитися. Це були перші люди, які одного ранку прокинулися в краю нескінченних можливостей. Вони перші могли створювати капітал з нічого і накопичувати його в неймовірно короткі строки, втiлювати і тестувати будь-які бізнес-моделі та творчі концепти, їхати вчитися за кордон, відбуватися в світовій, а не радянській науці, культурі, політиці чи спорті і не відчувати надто виразних докорів сумління за те, що "не працюють" на Батьківщину, бо Україна як батьківщина сформувалася тоді мало для кого. 

1

Найближчі в часі до нас покоління дуже від нас відрізняються. +1 називають нас дітьми, -1 невідомо як нас сприймають, бо ще майже не подають голос. На прикладі перших ми в найніжнішому віці дістали установку спішити, поки можеш, бо ніхто не знає, що буде далі. На прикладі других усвідомлюю, що, коли ми формувалися, світ ставав доступнішим, відкритішим і різноманітнішим щодня, і це дало нам більше можливостей і менше обмежень. На власному прикладі знаю, як небагато (і головне  дедалі менше) людей тепер орієнтуються на те, коли треба створити сім’ю і народити, як зменшується щодня шаблонність розуміння того, що слiд на себе одягати, як впорядковувати свій час, обирати свої цілі, виправдовувати свої поразки, використовувати свої перемоги і опрацьовувати свої помилки. Два дні тому я сама пояснювала мамі приятеля про Всесвітній день людей із синдромом Дауна і вона погодилася, що можна і слід носити різні шкарпетки замість пари, і зрозуміла чому. 

1

Люди з топ-10 в "НВ" навряд чи вважають себе все ще дітьми, але часто жартують: дивно не те, що ми дорослі, а що дорослі  це ми". Зрештою, взагалі я не пригадаю, чи задумувалася колись над тим, де процес дорослішання завершується. В мене в голові його замістив процес формування і вдосконалення, котрий не припиняється ніколи. Всі ці люди з журналу ростуть дуже динамічно  з кожною книжкою, кожним альбомом, кожним концертом, кожним проектом. Ніякого одвірку не вистачило би, щоби в сантиметрах відмічати це зростання. Може, тому ми діти? Тоді, сподіваюся, ми діти назавжди.

Або, може, в очах багатьох ми все ще діти, безвідносно до наших досягнень, умінь, освіт, кількості власних дітей? Тільки тому, що нам зовсім все можна, і ми самі можемо зовсім все — діти знають про це завдяки силі уяви і браку досвіду, а ми вже перевірили це на практиці. І ще — тому що зовсім як діти все ще спішимо і стараємося зробити все, що нам можна, і все, що ми можемо, одразу.

 

Читайте также: Катерина Бабкина о том, как любить Украину, вернувшись из путешествия по Азии.