Потрібно ж згадувати щось позитивне, так? Життєствердне. Інакше вийде, що рік не задався. А ось виловлюєш із пам’яті це позитивне і розумієш, наскільки воно неважливе, як легко й безболісно воно розчиняється в тому, що пригадується насамперед.

Якою, скажімо, була минула зима? Ранні блакитні сутінки, чорний, перемішаний із землею сніг, якесь безіменне село за Лисичанськом, зранку прилетів російський снаряд, впав просто посеред вулиці, засипав холодною глиною найближчу хату. Коло магазину голосять жіночки, побачивши нас, починають плакати — мовляв, скажіть там, нагорі, щоби не стріляли, головне  щоби припинили стріляти, ми не знаємо, звідки прилітає, але ми з усім згодні, нам нічого не треба, головне  щоби не стріляли. В якийсь момент розвертаються, біжать, зігнувшись, вулицею, до своїх домів, куди будь-якої миті може прилетіти наступний снаряд.

Або, скажімо, рання весна, сіра долина десь під Артемівськом. Придорожні села, порожні вулиці, розбита дорога. На зупинках стоять місцеві  вихідний, вони вибираються в місто, на закупи. Війни ніби й немає, просто на вїзді до міста рейсовий автобус має відстояти чергу на блок-посту. Базарний день, весняна погода, все як завжди.

1

Або сонячна недільна Волноваха  чоловіки коло бару, жіночки в теплих куртках катають возики з немовлятами. На дошці оголошень розклад автобусів на Ростов. Поруч  фотографії розбитої нещодавно "Градом" маршрутки, слова скорботи, слова підтримки, знову оголошення про автобусні рейси.

Чи група айдарівців, які довго й недовірливо копаються в наших фотоапаратах, і заспокоюються лише тоді, коли знаходять там фото свого командира. Гамірний старобільський кабак, за крайнім столиком молодий боєць із якоюсь дівчиною. Один із айдарівців дістає гранату, кладе на стіл, говорить, що завжди тримає її при собі. В разі чого, пояснює, здаватись не буду  підірвусь. Встаючи, бере зі столу свій мобільний, потім гранату, акуратно розсовує все кишенями.

Чи ось, скажімо, серпневий вітер, що дме від кордону, так що музикантам, які виступають перед саперами у Сватовому, просто з камазівського причепа, забиває дихання, але вітер теплий, всі підставляють обличчя під гостре сонячне світло, слухають, підспівують. Сапери розповідають про нові види розтяжок, говорять спокійно, ніби не впевнені, чи те, що вони говорять, комусь узагалі цікаво.

І того ж таки серпня, під Попасною, танкісти стоять на безлюдному хуторі. Останні кілька ночей їх обстрілювали. Цієї ночі, скоріш за все, знову почнеться. А ось удень тихо й сонячно. Павутина літає зеленою вулицею, пил довго осідає за черговим армійським транспортом, в яблуневих садках стоять гарячі брудні танки. Час від часу важкі яблука обриваються й лунко розбиваються об темний метал. Потому знову западає глибока безкінечна тиша  до наступного яблука, або до наступного вибуху.

Чи ось зовсім нещодавно, на базі в добровольців, на виступ приходить дівчинка з "госпітальєрів". Перед цим підходила привітатись, сказала, що обовязково буде на нашому виступі. Прийшла в камуфляжі, але встигла нафарбуватись. Гаряча косметика все одно не приховує польову засмагу й вивітреність обличчя. Так, ніби під свіжими фарбами проступають старі фрески. Неймовірно красиво, неймовірно печально.

Хоча, звісно  слід було б згадати щось зовсім інше. Країна так чи інакше навчилася жити з цією війною. Хтось узагалі навчився її не помічати. Хтось помічає, хоча й розуміє, що життя все одно має тривати, має рухатись далі, тому навіщо зосереджуватись лише на цьому. Справді  можна згадати багато чого: тисячі людей на концертах і книжкових ярмарках, сотні облич на вечорах і в театрах, фільми, альбоми, книги, виставки  величезна кількість талановитих людей, що чесно роблять свою справу, що не втомлюються, не розчаровуються, не зупиняються, допомагають, чим можуть, підтримують, як уміють, обурюються, не погоджуються, не заспокоюються. Фантастичні люди, фантастична країна, історія, яка лише починається, слова й голоси, які постійно хочеться згадувати.

Хоча згадуєш усе одно чомусь саме яблука, що падають і розбиваються. 

 

Читайте также: "Люблю", "дякую" та інші найбільші слова. Колонка Катерини Бабкиної.