Визнання права на власний вибір кожного — на різних рівнях життя і функціонування  далося людству непросто. Навіть не так: дотепер не всі мають право на власний вибір і часто змушені за це право тяжко змагатися. Непросто з можливістю чинити власний вибір, зокрема, в пострадянських країнах. Люди тут довго йшли і все ще йдуть до того, що вони мають право вибирати. Мабуть, саме це спричиняє ситуації, коли люди акцентують на своєму виборі аж настільки, що обтяжують ним інших.

Рольф Добеллі, колумніст швейцарських та німецьких газет та автор нонфікшн-бестселлеру "Мистецтво ясно мислити", пише, що наявність вибору робить нас менш щасливими. Він  один із небагатьох, хто наважується казати такі речі вголос. 

Чому наявність вибору робить нас менш щасливими?

Добеллі пише про простий дослід на примітивному прикладі: дві групи студентів знімають на плівку, і кожен з них друкує в лабораторії по 10 фотографій. Один студент може забрати додому 2 з 10 знятих і надрукованих фото. Студенти з першої групи знають, що решта фотографій піде в архів навчального закладу і вони їх більше ніколи не побачать. А студенти з другої вважають, що завжди можуть обміняти вибрані знімки, якщо вони передумають і захочуть додому інші. 

В результаті за місяць студенти першої групи стверджують, що так, вони задоволені знімками, котрі зробили і забрали додому, та пишаються собою. А студенти з другої групи, незалежно від того, обміняли вони вибрані фото пізніше чи ні (тобто реалізували чи ні наявний у них вибір), виявляються значно менш щасливими з тих фото, які врешті опинилися в них вдома. 

Пояснити собі цю ситуацію просто  вибір обтяжує. Вибір (способу життя, фаху, сексуальної орієнтації, політичної приналежності) вимагає досвіду, аналізу, спроб, відповідальності за наслідки. Чи хоча би зайвий раз прийти в лабораторію і затребувати там інші знімки. Сама перспектива осмисленого вибору і відповідальності за нього (бо ж відомо, що, нічого не обираючи, ми ні за що не є відповідальні) є в якомусь сенсі тягарем. Дарма, що цей тягар необхідний для якісного життя, все-таки він  тягар. Тому, коли люди врешті на це підписуються  на власний вибір і відповідальність за нього, — іноді їм хочеться, щоб світ негайно розділив цей вибір із ними.

Нещодавно я летіла з Торонто в Париж, і на борту пропонували їжу. З курки з рисом і пасти з рікотою я обрала пасту з рікотою, і сусідка зраділа  що я, мовляв, також вегетаріанка. Коли ж вона з’ясувала, що це не так, то вдалася до довгої наполегливої промови з метою переконати мене їсти курку, навіть якщо я хочу пасту: в літаку може бути ще багато вегетаріанців, яким не вистачить їжі без м’яса. Довелося розтлумачити їй: якщо якісь люди зробили вибір, що їм їсти, це чудово і гідне поваги, але ніяк не пояснює, чому вони повинні робити вибір, що їсти ще й мені. Ми не знайшли спільної мови, я з’їла пасту  і так ми і летіли мовчки до самого Парижа: вона, я і всі потенційно голодні через мене вегетаріанці між нами. 

Іншим разом при зустрічі з мене почала буквально вимагати грошей (ну хоч трошки) жінка, котра займається фондрейзингом для дуже гідного проекту з допомоги дітям. Ми з нею в цьому сенсі колеги  я теж маю свій фондрейзинговий проект і збираю кошти для фонду, що опікується хворими на рак дітьми, а також керую невеличкою ініціативою по організації спільного дозвілля для дітей та підлітків з різноманітними потребами. Однак те, що я зробила вибір,  допомагати  не означає, що я зробила вибір допомагати негайно й усім, хто цього від мене хоче. Право на вибір прекрасне тим, що воно не є вичерпне, і кожен вибір ми, по суті, робимо щодня знову й знову, і завжди наступного дня можемо вибрати щось інше.

Але ще не встигнувши підсумувати ці дві ситуації, я була прибита тягарем гордості за власний вибір сама: в культовому київському кінотеатрі мене неякісно обслужили і не компенсували незручностей, емоційна взаємодія теж балансувала на межі добра і зла: на мене кричав персонал. На додачу, після публічної скарги, директор кінотеатру назвала мене неадекватним відвідувачем, до якого неможливо донести культуру, як не намагайся, бо культурні люди своїм негативним досвідом не діляться. 

Ситуація обурила мене в основному тому, що якихось два роки тому цей кінотеатр спалили і я, по-перше, брала активну участь в різних публічних заходах, покликаних привернути увагу влади та інвесторів до якнайшвидшої відбудови кінотеатру, а по-друге  я сама серед інших переказала якусь кількість коштів на його відновлення. Мені було важко визнати (лишивши за дужками, що культурна інституція в принципі всім зобов’язана надавати якісний сервіс, а персонал має дотримуватися норм ввічливого спілкування): ці люди мені особисто, в принципі, нічого не винні  я сама обрала їх підтримувати, вони мене про це не просили, і на мій вибір ніяк не впливали. 

Добеллі говорить про побутові життєві ситуації, коли варто обмежувати вибір, щоби все спростити. Це, однак, не працює при виборі засадницьких для життя і суспільства речей. Цей вибір завжди має бути доступним і максимально різноманітним.

Треба віддати належне  людство акцентує на необхідності права на власний вибір уже давно і дедалі більше сягає в цьому успіху. Поки що найнагальнішим є акцент саме на виборі. Однак пора долучати до акцентування також слово "власний"  воно багато вирішує, багато пояснює і багато що від початку ставить на свої місця.

 

Читайте также: Почему все новогодние обещания псу под хвост?