— Про український павільйон всі говорять, — розповідають знайомі, які вже другий день ходять Венеційською бієнале й спілкуються з публікою. — Всі питають: це ж ваш павільйон на набережній? Це ж у вас буде концерт? Росіяни скаржаться, що до них ніхто не ходить, — втішено додають.

Український павільйон справді помітний — прозорий скляний куб на набережній, між площею Святого Марка та садами Джардіні, де знаходиться більшість національних павільйонів — і захочеш обійти, то не зможеш, і спробуєш не помітити, а синьо-жовтий прапор на тлі прозорого й легкого венеційського неба все одно приверне увагу. Що головне на виставці? Вірно, привернути увагу.

Тим більше Україна нині справді в центрі уваги, що зрозуміло. Незалежно від того, збираються політики, економісти чи куратори художніх виставок — про Україну все одно будуть згадувати. Україна зовсім поруч, і там відбувається щось цілком незрозуміле. Ну, добре, нам зрозуміле, а ось їм — політикам, економістам та кураторам — не надто. Тому так чи інакше мусять звертати на неї свою увагу, чіпляються об неї в своїх промовах та заявах, мають враховувати суспільні запити й інтереси. В більшості випадків промовами та заявами все і обмежується.

1

Те, що Україна зі своєю виставкою знаходиться осторонь, збоку, не з усіма, теж доволі показово: ми справді нині залишились сам на сам зі своїми проблемами, сам на сам зі своїми прапорами та ідеями, намагаємось до когось докричатися, намагаємося комусь щось пояснити. На нас нині неможливо не звернути увагу, нас нині неможливо не помітити. Хоча кожен помічає своє, залежно від ідеологічних принципів та геополітичних пріоритетів. Себто, залежно від затертих кнопок на телевізійному пульті.

Скляний прозорий куб, що має символізувати нову країну, великими літерами написана "Надія" — те, чим ми хочемо та можемо поділитися. Більшість робіт так чи інакше стосуються війни. Молоді українські художники злі й безжальні, говорять про все просто й відверто, не надто вдаючись до звичної української м'якості й задушевності. Надія тут може виникнути хіба що дійсно з прозорості, з готовності розповiдати про речі незручні, не перекладаючи відповідальність на когось іншого. Така Україна справді може цікавити. Хоча може й лякати.

Зранку, перед прес-конференцією, коло куба порожньо. На набережній сидять рибалки, до всього звичні, дивляться на сучасне мистецтво без особливого інтересу. Підтягуються журналісти. Приходить один із кураторів російського павільйону, Саша. Дещо насторожений, не знає, як будуть реагувати. Запрошує подивитись їхню виставку, передає книги нової поетичної серії. Згадуємо спільних знайомих. Знайомих виявляється багато. Саша говорить, що хоче приїхати до Києва з презентацією своїх грецьких перекладів, але не певен, чи його пустять. "Пустять, — говорю, — з грецькими перекладами — пустять". Виявляється, що російська виставка, попри офіційний статус, майже цілком фінансована приватними інституціями. Наша, до речі, теж, попри те, що мінкультури всюди вписалося. Українські художники навіть написали листа подяки міністру за те, що не втручався й не заважав. Таке ось офіційне представництво двох культур на приватному рівні. Ага, і з глядачами в росіян усе гаразд — глядачів вистачає на всіх.

1

На офіційному відкритті в українців строката публіка. Натовп у Венеції загалом строкатий, а тут ще слід ураховувати кількість художників та різної артистичної, з дозволу сказати, богеми. За всім цим спостерігає з десяток охоронців: незважаючи на прозорість і зовнішню доступність (простір виставки відділяється від хідника простим канатом), вхід на відкриття тiльки за запрошеннями. Зрештою, всіх усе влаштовує. Художники стоять поміж рибалками, фотографи знімають туристів, приймаючи їх за кураторів. Людей справді багато, багато розмов, багато уваги, багато слова "надія".

Ввечері на концерт "Океану Ельзи" збирається величезний натовп. Українці з'їжджаються з різних міст. Багато хто з прапорами. Час від часу запускають звичне з часів революції "Слава Україні". Тоді натовп відгукується. Гасло про "смерть ворогам" якось не іде. Вакарчук співає нову пісню, про війну. Видно, що вона дається йому нелегко: надто все живе та болюче. Та він і сам про це говорить. Наприкінці нагадує про річницю завершення війни, про загиблих, про пам'ять. Всі згодні, нікого агітувати не треба.

Гримерка "ОЕ" знаходиться в шкільному спортивному залі. Відразу за вікнами — канал, на стелі — фрески. Добре, мабуть, грати в баскетбол, коли в тебе над головою стільки святих.

— Нову пісню, — говорить Слава, — багато хто не зрозумів. Патріоти звинувачують у зриві мобілізації, росіяни зловтішаються, попереджають, аби був обережний за кермом, нагадують про Скрябіна.
— Та все буде добре, — відповідаю йому. Цитатою з нього, ясна річ.

1

О четвертій ночі набережною блукають двоє підлітків. Обгорнулися синьо-жовтими прапорами, ніби ковдрами, добряче піддаті. Про щось голосно пересварюються, бредуть від причалу до причалу. Схоже, приїхали звідкись на концерт, тепер ось чекають на перший потяг, хочуть якнайскоріше повернутися додому. Прохолодно, порожньо. Потяг буде не скоро. Але надії вони не втрачають.

 

Смотрите дальше: Все проекты Украины на Венецианской биеннале современного искусства.