Алина Очеретяная — идеолог и управляющая Kachorovska Atelier, обувной студии с 50-летней историей. Вместе с матерью Еленой, мужем Русланом, дядей Геннадием и двоюродной сестрой Яной они возрождают в Украине культуру изготовления обуви на заказ и восстанавливают уникальные технологии производства. Отдавая всего себя любимой работе, каждый из них помнит, главное — это доверие и поддержка близких.

Фотографировала Василина Врублевская.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Олена: Вибір — взуття — був випадковим. Можливо, це була така Божа воля — показати, куди нам треба рухатись. Все це було раптово, і ніхто до цього не готувався — ні моя мама, ні я. Ми прийшли в цю сферу через безвихідь.

Мама пішла працювати після 10 класу. Дуже бідно жили — не було грошей абсолютно ні для чого. А вона була молода, гарненька — їй так хотілося заробити ту копійку, щоб купити собі нове плаття, одягнути щось гарне.

Вона відмінно вчилася, і батьки хотіли, щоб вона пішла на медика. Вона наче й погодилась туди поступати, але її подружка на той час якраз влаштувалася у взуттєву артіль і каже: "Знаєш, я вже получила першу зарплату там". Тож моя мама сказала батькам, що не пройшла в медичний. Пішла працювати, щоб тільки заробити гроші. Це був 1957—58 рік — так вона там і пропрацювала все життя, на одному місці. 30 з лишнім років! Як виявилося, це було її покликання.

Семейное дело: Дизайнеры обувиОлена: Мама шила заготовку верха (взуття — це підошва й верх). Вона була дуже гарна швея і за своє життя багатьох навчила ремеслу. Вона настільки все це відчувала, точно робила, що до неї ніколи не було нарікань. 

Аліна: Ніна Миколаївна, яка в нас модельєром працює, а колись із моєю бабусею на фабриці робила, каже: "До Льоні всі на фабрику ходили шити взуття!". Якщо комусь з працівників треба щось для себе пошити — несли кому? Найкращій швеї! Але бабуся в нас дуже скромна.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Олена: Другою по взуттю стала я. Я вчилася у 8-му класі, а моя тітка, яка жила в Києві, каже: "Чого ти будеш йти в 9-й? Давай поступай в технікум!" А мені 15 років, аби тільки не вчитися, — хотілося чогось нового, поїхати в Київ, я просто мріяла про той Київ! Житомир здавався вже селом порівняно із столицею.

Я не знала, куди поступати, тож моя тітка просто обрала факультет із найменшим конкурсом — технологічний на взуття. А я мріяла бути журналістом! Я дуже гарно писала, мої оповідання по всій школі читали. Жорж Санд, Дюма — то для мене було все. Я думала бути видатною письменницею чи ще щось. А тітка мені отаку підножку підставила, перевернула моє життя.

Я була романтична натура, і тут окунулася в цю атмосферу — шкіра, чоботи, підошви... Страх божий. Але я одразу стипендію отримала — отак все почалось.

Після технікуму не поїхала за направленням в Туапсе, а заступила на роботу на Житомирську взуттєву фабрику. Мені було 19 — а там тьотки по 40—50 років, які вміли все! Доводилося вчитися всім тонкощам, було трохи лячно. Ми розробляли технологічні маршрути: як шити, щоб не було браку.

Аліна: На будь-якій стадії виробництва вони повинні вміти розібратись, в чому помилка.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Олена: Так я пропрацювала років 5. В той час робили таке взуття жахливе! Ви не уявляєте. Я дивилася на нього і думала: куди ми його гонимо в такій кількості? За день одна фабрика випускала 2 чи 3 тисячі пар — одного виду, одного кольору. Уявіть! Із ним не знали, що й робити: шукали воші, що завгодно, аби тільки можна було забракувати і знову відправити на фабрику. Бо його ж ніхто не купував. Тоді дуже багато взуття бракувалось — я й сама бракувала, бо знала, де ті всі дефекти знайти. Після цього взуття відправлялось або на фабрику, або на списання чи утилізацію — після чого спалювалось у великій кількості, бо було непотрібне. Я почала ненавидіти свою професію.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Олена: В той самий час у мене є молодший брат Гєна. Чому він пішов на сапожника вчитися? Бо там була стипендія 70 рублів — на той час то страшні гроші! Сапожники дуже добре заробляли. Це були поважні люди.

Аліна: Бабуся розповідала, що вони у своїй майстерні робили також індивідуальні замовлення, приймали простих громадян. Так в чергу до них ставали з 4—5 ранку! Щоб потрапити в ательє.

Олена: Це була перестройка. Не то що взуття — зовсім нічого не було.

Мама працювала на індивідуалі (так називали артіль індивідуального пошиву) і робила мені дуже гарне взуття — як для Оксани оті черевички. На шкіряній підошві босоніжечки — каблучок, обтягнутий шкірою, майстри робили вручну. Можливо, навіть краще, ніж ми зараз, бо це майстри ще того часу. Технологія — вона втрачається. Ми потихеньку відроджуємо, знаходимо, придумуємо. Але якісна ручна робота, як колись, вже відійшла.

Я добре пам'ятаю ті перші босоніжечки жовтого кольору. Я їх носила років 10, вони не зношувались — бо дуже гарно були зроблені.

Аліна: Дідусь, бабусин чоловік, він теж сапожнічав. Весільні туфлі для бабусі він робив.

Олена: Це був перший його презент.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Олена: На першу швейну машинку гроші довелося збирати — вона тоді коштувала 240 доларів. Я її купила на фабриці, стару — її підлаштували, та ця машина до цього часу в мене працює. Це мій талісман! Я її нікуди від себе не відпускаю.

Аліна: Машинка стояла на кухні, щоб ви розуміли.

Олена: Так, а кухонька була невеличка. Мама моя приходила з роботи — шила, а я викроювала, моделювала, щось придумувала. И отак за вечір-ніч ми робили десь 5 заготовок. А вранці приходив сапожник-сусід Женя і в темному куточку нашого сараю, де колись мама тримала свиней, все це затягував. На другий день я відправляла маму на базар: вона там це взуття продавала.

Потім ми з братом об′єдналися. Якось нам надійшло замовлення — зробити 150 пар чоловічого взуття. Дуже гарна ціна, але на все був лише тиждень. І ми з братом як впряглися! Весь тиждень так працювали, що в кінці нас двох швидка забрала: зранку — мене, ввечері — його. Ми просто видохлися, був повний упадок сил. Ми взагалі всі такі — емоційні, завзяті до роботи. Якщо вже робимо щось, то до безтями.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Аліна: Мама поступово перейшла в формат ательє, бо почали з'являтися індивідуальні замовники.

Олена: Згодом ми побудували свою першу майстерню — дві кімнатки. Після цього я вирішила додати ще дві. А потім ще три, а там ще й підняти дах. А на потім Аліна забрала мене з того, сказавши: "Тобі мало місця, йдемо зі мною".

Чомусь Бог так нам дав, що ми в цьому ділі як риби у воді.

Аліна: Ми з сестрою Яною в цьому росли. Знали, як затягується пара, знали, що це гранітоль, а це ацетон, що завгодно. 

Я ніколи не кажу, що ми якісь дизайнери, ні. Ми — виробники. Коли зростаєш у цьому, інакше як творіння взуття вже не сприймаєш. Кайф саме в тому, як молотки стукають в сапожника, як воно робиться. Ти знаєш сутність речей. І це взуття! Не арт-об'єкт, а річ другої необхідності.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Яна: Я вообще не собиралась в этот бизнес идти. Я себе на экономиста училась, а уже после окончания университета увидела по телевизору, как модельеры работают. Потом зашла к тете Лене в мастерскую и увидела, как модельер режет, рисует. Поняла, что мне больше нравится творческая работа. Портреты я не рисую, но чертежи умею. 

Аліна: Яна за кілька років переробила тисячі індивідуальних замовлень!

Яна: Я даже веду подсчет. За эти 6 лет у меня 5 с чем-то тысяч моделей. У меня есть 3 книжки, в которые я все записываю.

Аліна: Ти взула 5 000 людей! Скільки ж взуття затягнув дядя Гєна? Там певно десятки тисяч вже. А я обміряла тисячі ніг. Я можу книжку написати про ноги!

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Олена: До нас люди приходять не тільки замовити взуття, а ще й поговорити. Це від мене Аліні передалось. В мене стільки подружок з'явилось серед моїх клієнтів! Атмосфера в ательє має бути тепла.

Аліна: Хто б не приїжджав до нас у цех (а це звичайний український цех, купа всього, клей смердить): чи то екскурсія, чи іноземці, різні партнери, — всі відмічають одну деталь: "У вас так душевно, по-сімейному!".

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Аліна: Коли дуже багато взуття робиш, ти "наїдаєшся" ним в процесі роботи. И вже потім нічого не хочеться.

Яна: Не зря говорят "сапожник без сапог".

Аліна: 90 % взуття в мами й дяді — без устилок. Бо немає часу для себе вклеїти. Мамин брат буде йти до сина на весілля і за півгодини до події буде закінчувати собі туфлі. Про "без сапог" — правда абсолютно, на собі ж можна десь зекономити час.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Аліна: Ми постійно всі сваримося, але не ображаємося.

Олена: З Аліною можу 5 разів на день та-а-ак посваритися! Кажу, мовляв, все, йду на пенсію, уходжу, переїжджаю! Постійно сваримось всі між собою, це в нас виробничий процес.

Аліна: В нас є два табори. Табір виробництва і табір офісу. "Хто винуватий? — Не я!". У виробництва завжди винуватий офіс, в офіса  виробництво. Але це все стимулює, всі покращують свою роботу. Не розмовляти про роботу взагалі не вдається, навіть коли я прошу про це на свята.

Олена: А в мене ще й всі друзі працюють на мене! Уявіть! Моя найкраща подруга  заввиробництвом. Я всіх їх притягнула до себе.

Семейное дело: Дизайнеры обуви

Аліна: Бабуся в нас  соціальна справедливість. "Це не повинно бути дуже дорого", "Це повинно бути для людей". Вона вже не працює, але переживає за ціни, якість. Останнім часом бачить наше взуття й дивується: "Це ми таке робим? Що, правда? Дуже добре!".

Качоровська  моє дівоче прізвище. В даному випадку моєму татові пощастило, тому що його прізвище "увековечилось".

Олена: Він у нас працює, я його взяла на роботу. Я за нього відповідаю постійно, хоч ми вже давно розлучилися.

Аліна: А я плачу зарплату.

Олена: Ну 50 на 50!


Читайте также: Семейное дело: Цирковые артисты.