Поиск

Чому в Нью-Йорку все можливо (та ні)?

Мало що тут має справжню вартість

Чому в Нью-Йорку все можливо (та ні)?
Катерина Бабкіна веде щоденник, подорожуючи Америкою

Можна сказати, в 2017 рік я забігла по підземному переходу. 

Перехід був зі станції 42nd Street Times Square на станцію 34th Street Penn Station, тому що тільки там о 23:50 ще випускали з-під землі — ближче було уже зайнято. В принципі, це багато в чому уособлює сам принцип тутешнього життя: навіть якщо ти бігтимеш з останніх сил, щоби вибратися нагору, все одно там, куди ти збирався, може виявитися уже зайнято. 

Між Пенсильванією та Таймс-сквер люди дивилися вгору, відкривали шампанське і знімали на відео темні небеса і відблиски в них  десь поруч, практично за рогом, за ще одним хмарочосом, відбувалося якесь шоу, чи то опускали, чи піднімали велетенську кулю. Я не розуміюся на шоу, але стало дуже гарно, коли в перші години нового року вулиці навколо Таймс-сквер знову відкрили для таксі та автомобілів. 

Падав дощ, з Централ-парку організовано вибігали учасники новорічного нічного марафону в шортах і з яскравими спортивними пляшечками. Ми саме зупинилися, я дістала цигарки, і з одного з білдінгів вийшов швейцар піднести мені запальничку. Учасники марафону дивилися на мене з сумішшю співчуття і огиди, хоча по-хорошому  в новий рік ми з ними забігали зовсім однаково, хіба що різнився вміст пляшечок в наших руках. 

Наступного ранку весь Вест-Сайд викинув ялинки, а разом з ними  трошки меблів, котрі здалися зайвими в найдорожчих в світі оселях. Один туалетний столик з 94-ї вулиці  з хорошого дерева двох кольорів, з різьбленими ніжками  дотепер не дає мені спокою. Він добре ілюструє те, що мало що тут має справжню вартість  лише оголошену. Ялинки перед католицьким Різдвом, зрештою, також коштують від $ 40 до $ 5000, а католицьке Різдво від першого січня відділяє тільки шість днів. 

Я ніби уже знаю, що світу Керрі Бредшоу не існує, і ніби уже достатньо критично ставлюся до реальності, щоби не бажати собі світу Ханни Хорват, ну і в світ Холлі Голайтлі мені вже не потрапити,  але час від часу мені все одно нестримно хочеться в Нью-Йорк. Я би назвала це так: хочеться чогось такого, не знаю чого, але дуже.

1 січня ми ходили в церкву на поетичні читання (вхід $ 25, 500 чоловік в глядацькій залі  і в усіх похмілля). Саме там, в St. Mark's Church in-the-Bowery, в рамках цього самого Poetry Project в сімдесят першому під акомпанемент якогось гітариста розпочала свою публічну кар’єру Патті Сміт. Хочеться додати  також з похмілля, хоча, здається, алкоголю вона не вживала. 

Ще ми багато ходили в Централ-парк  там дуже життєствердно, коли температура опускається нижче нуля  всі ще в шортах, і виглядає так, ніби все гаразд. Нижче нуля тут переживається дуже складно, але коли наступного дня з океану приносить +19, здається, що фізично галюцінуєш.

babkina-explores-america

Ще ми їздили на Брайтон-Біч. Там всюди продають олів’є, і є океан. Перед Нью-Йорком я переглянула "Мадаґаскар" і підгигикувала про те, що Брайтон — це там, де дика природа. 

Про Великий центральний вокзал я слідом за зеброю Марті багато разів повторила, що він такий великий і такий центральний. Там з 1913-го знаходиться Oyster Bar, найкращий в світі у моєму персональному рейтингу ресторан. Там кухарі в шапочках, і все викладено маленькими сяючими плиточками, це там в старості зустрічалися Уна і Селінджер, там в чоловіка на дверях білі лайкрові рукавички, і якщо в келиху шампанське, то світло падає так, що все це: і рукавички, і плиточки, і шапочки, і майже навіть Уна з Селінджером  відбивається в кожній бульбашці, і заткнути мене можна тільки устрицею або шматком лобстера, як, власне, і сталося. 

Ще я купила біографію Одрі Хепберн, видання казок Е. А. По, надруковане в 1941-му для членів клубу обмежених накладів в Балтіморі, і якусь давню антологію, до якої увійшли оповідання нікому не відомих Джеймса Джойса, Філіпа Рота і Еліс Мунро (і ще десятка людей, про котрих я й справді нічого не знаю). Для цього треба було прийти в книгарню Strand і кілька годин переглядати вуличні стенди  вони починаються коло входу і закінчуються за квартал від книгарні, коло смітників.

Ще в Нью-Йорку є Бруклінський міст  не вірте тим, хто каже, що його можна перейти за 29 хвилин: фотографуватися доведеться щонайменше три години. І Вільямсбург  якщо випити в барі на один коктейль більше, ніж слід, може здатися, що виходиш звідти в Кройцберг, хоча ніби був на іншому континенті. І район Дамбо  з найкращим видом на Манхеттен, з дерев’яними сваями і старими складами, котрі пам’ятають ще кораблі емігрантів зі Старого світу. Деякі зі складів дотепер ще виглядають як в фільмі "Одного разу в Америці"  а загалом простір на очах перетворюється зі старого покинутого на дорогий і модний, треба просто відмити (в прямому сенсі) нерухомість.

Ще тут критична кількість найкращих в світі барів (або барів, де роблять найкращий в світі old fashioned). Щоби туди потрапити, не треба навіть бути багатим чи пристойно вбраним  треба просто бути терплячим і мати високу толерантність організму до алкоголю: на вході в PDT чи Dead Rabbit вам зазвичай кажуть, що доведеться почекати дві години і сорок хвилин, і весь цей час ви будете пити десь за рогом. Мені після цього всі old fashioned уже на один смак, тому найкращість найкращих барів залишається непохитною.

Ще тут є Центральна публічна бібліотека, де так урочисто, і тихо, і серйозно, що хочеться сісти і не вставати, доки не зробиш тут всю свою роботу, навіть якщо ти приїхав відпочивати. 

Ще тут є спеціальні лікарі, котрі видаляють собакам голосові зв’язки, тому що спільнотою жильців в більшості будинків заборонено гавкати, а собаку, теплу, смішну, все одно хочеться. Люди тут, натомість, весь час один до одного говорять (ніби намагаються заглушити внутрішній голос совісті за знеголошену назавжди собаку, наприклад). Спершу я радісно вступала в маленькі діалоги з кожним зустрічним, а тепер лякаюся і всім намагаюся серйозно відповідати на їхні запитання  тому мене теж лякаються.

Ще тут можна дістати все, що завгодно, чесне слово. Я, наприклад, знаю, як купити тут кенгуру (не жартую), також можна взяти його в оренду, але в трейлерах його треба перевозити приспаним, тому потім він довго блює  для зйомок не підходить. 

Це приблизно одна тисячна всього, що я могла би написати про те, що тут відбувається. Я провела тут дванадцять днів, і Нью-Йорк несподівано виштовхнув мене по роботі в Чикаго, коли Buro 24/7 попросили мене написати про те, як я тут намагаюся зрозуміти це місто. Я сіла, подумала і зрозуміла, що Нью-Йорк дав мені все, що я хотіла. Щось таке, не знаю що, але дуже багато.

 

Читайте також: Чому розмір має значення: Катерина Бабкіна про 5 маленьких великих книг.

Buro 24/7

Оставьте комментарий

Загрузить еще