Уже в четвер плакати та писані гасла переважали серед усього іншого сміття Нью-Йорка – а це, повірте, дуже багато. Я тоді, пам’ятаю, відсторонено подумала – а ми свої не викидали... Чи викидали? Мої спогади про те, як ми свого часу весело вийшли попити чаю з плакатами, дуже змінилися через наслідки цих подій – тривалі, складні і подекуди неоднозначні. І що ми робили з своїми плакатами, я уже не пригадую, а про помаранчеві стрічки, прапори та шалики взагалі згадувати не хочеться.

Ще перед інавгурацією, поки гумористи та телевізійники вправлялися у найдотепнішому доповненні фрази Make America (sane/white/gay/rage/male тощо) again, люди вийшли на протести — і продовжують цим займатися дотепер. 

В четвер ми були на невеличкому мирному мітингу. На East 4th St, яка до появи Бродвею була осередком театрального життя Нью-Йорка, люди зібралися, щоби запалити ghost light. Так називається світло, котре традиційно залишають в американських театрах ввімкненим після закриття – для того щоб і втомлена примадона, і нетверезий освітлювач, і навіть випадковий злодій змогли пройти складними приміщеннями і нічого собі не зламати. Таке собі світло безпеки.

Люди вишикувалися по два боки вулиці на кілька кварталів і на якийсь час ввімкнули спалахи в мобільних – за те, щоби в безпеці залишалися всі ті, хто буде виходити на протести за і проти. Це дуже мило і дуже переповнює світлим, обнадійливим почуттям єднання. Десь я це вже бачила. 

Звідти, попаливши символічного світла, всі рушили на значно масовіший мітинг з Робертом Де Ніро, Алеком Болдуіном, Шер, Джуліанною Мур і Марком Руффало, так і хочеться додати – в головних ролях. Це там, під "Трамп Тауер", Майкл Мур трошки наївно сказав, що Трамп чотири роки не протягне, і громадськість його зупинить своїми протестами. Я би на його місці, чесно, не була б аж така в цьому впевнена.

Насправді ще з часу голосування простір Нью-Йорка повнився протестами: в кафе та ресторанах на обкладинках меню друкували Love trumps hate, на стінах писали We are America and we are already great, а весь Гарлем дістав свої старі наліпки і плакати Harlem for Obama і навіть I <3 Obamacare, хоча насправді обамакер не любить ніхто – програма, серед іншого, грубо кажучи, відбирає безкоштовне страхування в бідних людей. Іронічно, тонко, в жартах і в назвах коктейлів та страв, нью-йоркці висловлювали, що новий президент їм не сильно підходить.

У продаж в сувенірні магазинчики надійшли фігурки маленького Трампа, а разом з ними з часів Буша повернулися футболки “Я американець. Я не голосував за свого президента” – пам’ятаєте їх?

babkina-keep-on-exploring-america

Я була в Штатах в день, коли вибухнуло щось на Бостонському марафоні, і медіарезонанс був такий, як 11 вересня, і протримався кілька тижнів – з усіма цими екстренними випусками новин і додатковими патрулями на вулицях. Медіа, особливо телебачення, створили атмосферу напруги і всезагального полювання на терористів на 100 %. 

Натомість про протести, а особливо про сутички з поліцією і водомети в день інавгурації Трампа сказали стримано – як про другорядну новину, після самої інавгурації та кількох важливих міжнародних, хоча коли це США аж стільки значення надавало міжнародним новинам. Мабуть, і без того було зрозуміло, що протести наступного дня, Жіночі марші або Марші сестер, в багатьох містах США й по цілому світу, будуть масштабні, і масла у вогонь підливати не варто. Чи було варто?

У суботу всім учасникам маршів треба було вбрати щось рожеве. Марш за права (жінок, але згрубша – всі людські права) перетворився в протест проти Трампа в рожевих тонах. Якщо в США буде революція – мабуть, назвуть рожевою. Офіційна позиція – зокрема, зірок і активісток, була така, що ми за цього президента не голосували, але підтримаємо його, тільки нехай і він підтримає нас. Всіх як є, хай буде на боці свого народу. Нічого не нагадує? 

Метро в цей день ходило куди прийдеться, весь Нью-Йорк стояв однією солідарною пробкою, а надвечір плакатами і писаними гаслами було встелено абсолютно все. Коло нас хтось викинув  (хотіла сказати – в смітник, але мало хто щось викидає в НЙ в смітник) малюнок, двох змій, що сплелися в формі системи жіночих репродуктивних органів, цей чомусь особливо запам’ятався. Двоголовий орел, зла п...да, відвертий гнів.

Українці в соцмережах фотографуються з шинами і обіцяють ділитися рецептами коктейлю Молотова, за розмовами сміються про те, чи байкери, котрі організували чи то колону, чи то парад на підтримку Трампа, – це не ті самі байкери, що в Путіна. I весь час, весь час порівнюють те, що в них, і те, що було в нас.

Цього важко не робити. Я порівнюю також. Масштаби того, чим це може скінчитися, неможливо уявити, бо ми – маленькі і не так багато важимо для світу, – ну, об’єктивно, ми маленькі на великій шахівниці. Я не вірю, що Трамп образиться на протестувальників і збіжить в Ростов. Я не знаю, чи не будуть американські військові стріляти по афроамериканцям, іноземцям, жінкам та представникам ЛГБТ-спільноти – вони ж стріляли в різних людей і у В’єтнамі, і в Іраку, і мало де ще, якщо був наказ. 

Я думаю – як багато можуть люди, якщо їх багато і вони дуже хочуть, але як довго і складно потім розгрібати та закінчувати розпочате. І як важко, коли не всі розраховували, що це буде довго і важко, а хотіли швидко, одразу і всі в рожевому. Чи знають щось американці, нація свободи, діти “американської мрії”, про те, що все можна здобути впродовж життя, наполегливо, швидко і одразу? Чи знають про багаторічне протистояння, утискання і виживання, накопичення сили – і зміцнення, збереження своїх ідей і прагнень? 

Чи зможуть вимкнути телевізори назавжди, коли звідти їм почнуть продавати не ті позиції, які їх влаштовують, чи зможуть встояти проти того, щоби стати great again?

І ще я думаю – що ми, все-таки, робили зі своїми плакатами і знаменами, писаними обіцянками і гаслами, де вони тепер, куди ділися? Після всього, що було і продовжує відбуватися по тих стягах і гаслах, я якось зовсім забула про шматки паперу і тканини. 


Читайте також: Чому в Нью-Йорку все можливо (та ні)?