З дитинства нам розповідають і навіть пишуть у буквар, що наша країна дуже красива, в нас гори, поля, ріки, ліси, схід сонця над ланами, отари на полонинах, садок вишневий коло хати і село моє, для мене ти єдине. Тому врешті ми опиняємося десь в такій же ситуації, як негарна дівчинка, якій всю дорогу батьки з любов’ю розповідали, що вона красуня-принцеса, і вона їм вірила, а потім виросла і змушена констатувати, що ні. Тобто якщо довго працювати в спортзалі, правильно одягнутися, добре затонувати волосся, з хорошим макіяжем, в вигідному світлі — але доросла дівчинка знає, що це не зовсім те, про що вона собі думала, бо є люди, котрі красиві кожну секунду, кожним своїм зблиском та вигином, і от вона думала, що вона теж, а виявилося, що насправді ні. Це не страшно, просто суттєво змушує переглянути плани на себе і свою взаємодію зі світом.

1

В такій же ситуації з нашою країною опиняєшся, коли багато подорожуєш. І стається це не одразу. Зі мною сталося аж тепер. 

Цього року на довгу зимову відпустку мені дісталося не тільки красивої, але й багато справжньої Азії – такої, де океан приносить острови сміття до берега і гойдає масу етикеток, упаковок і пляшок, ніби вона жива, ця маса. Такої, де квартали халуп, брудних, смердючих, випалених сонцем, не закінчуються, скільки не їдь (так виглядає пів острова Ява, наприклад). Такої, де авто- і моторух невпорядкований, тротуарів нема, а перехожі бігають босі між шайтан-машинами, на ходу розштовхуючи їх руками. Такої, де статуя голубого бога височіє просто з сміттєзвалища, і в смітті порпаються мавпи. Такої, де вузькі вулиці і стіни без вікон, а в темних приміщеннях на підлозі навалене ганчірря і там спить вся сім’я, а в куточок ходять пісяти (так живе половина міста Коломбо, здається). 

Іншими словами – не тільки білі пляжі і блакитні хвилі, райські острівці, довірливі кити, великі добрі черепахи, вулкани в світанковій димці, овочі, фрукти і масаж. Мало того, один райський острівець прямо за моєї присутності на ньому мало не знесло ураганом, і почуття беззахисності і навіть приреченості, котре з острівця після урагану нікуди не ділося, змусило пошвидше з нього забиратися, а під час намагання глянути діючий вулкан в променях світанку з сусідньої гори мені переїхав ногу мотоцикл, тому що кілька тисяч мотоциклів також піднімалися на цю саму гору глянути вулкан і світанок. 

1

В кожний складний момент тривалої подорожі я згадувала про дім, запивала світлу тугу кокосом, заїдала її лобстерами і креветками, рамбутанами, маракуєю і бананами і думала, як добре буде врешті повернутися. Дома все здавалося не так, як в місцях Азії, де мені було некрасиво, не чисто, некомфортно. 

Коли літак пішов на посадку над Києвом, мені з мого місця коло вікна захотілося підкрутити контрастність і скоригувати пропорції, і хочеться дотепер. Всього: неба, землі, трави, дахів, облич людей, стін, контурів горизонту, зірок в небі. Не те щоби для мене стало новиною, що нема в нас ні силуетів високих дерев на тлі неба насичених кольорів, нi високих хвиль і скель, ні зелених блискучих лісів, повних кольорових птахів і смачних фруктів, під якими лежить в землі довірлива нафта. Не те щоби мені забракло озер і вулканів, лагун і островів, осяйних коротких злив, фантастичних печер, кольорових човнів, котрі ніби висять в прозорій воді.

1

Ясно, що я добре знала, що навіть там, де босі люди розштовхують на дорозі шайтан-машини, так стрімно розвивається економіка – що ми не можемо навіть позаздрити, а тільки сумно глянути вслід. Але попри це все ще й з’явилося відчуття: я знаю, що таке красиво. І це не те, що я бачу щодня навколо себе, хто б мені що не казав про садок вишневий.

Виявляється, в нас теж дуже брудно, і люди теж дуже бідні (і значно менш щасливі), і теж повний хаос на дорогах, і теж не завжди безпечно, і теж таке собі з екологією, і організована злочинність. Але там, не зважаючи на це все, перехоплює подих, куди не глянь – від ландшафтів, горизонтів, явищ, обширу, безміру, правічної сили природи, міці стихій і просто чудес. А тут перехоплює поперек від холоду і вологості, а більше не перехоплює в основному нічого. 

Азія, виходить, навчила мене цього разу, що моя країна — некрасива. І я ціную цей досвід. 

1

Україна некрасива — це, зрештою, не значить, що її з вишневим садком, полонинами і тополями не слід любити. Це взагалі неправда, що ми готові любити тільки красиве, — подивіться хоча би на мопсів. Просто я переконана — любов вдається краща, чесніша і якісніша, якщо тверезо, без страху, прикрашань і пом’якшень усвідомлюєш, що саме ти любиш. Дивишся широко відкритими очима. Називаєш речі своїми іменами.