Поиск

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою?

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою?

Інтерв'ю BURO.

Текст: Дарія Бадьйор

Фото: Unsplash

Пояснює експертка

Сьогодні в Україні багато говорять про те, як пам’ятати про трагедії минулого століття, про трагедії останніх років, як створювати меморіали або пам’ятники, щоб вони не спекулювали на темі, а спонукали до роздумів. Меморіальний центр у Бабиному Яру, меморіали Небесної сотні по всій країні, Простір синагог у Львові, локальні комеморативні практики — все це стало предметом дискусії за останні 7 років.

Багато комеморативних об’єктів створюються художниками. Взагалі сучасне мистецтво активно працює з темою пам’ятання та історичної травми. Як розпізнати вдалий художній проєкт на тему пам’яті, як говорити про трагедії в публічному просторі й не травмувати оточуючих?

Дарія Бадьйор попросила Оксану Довгополову, докторку філософських наук та професорку Одеського національного університету, співкураторку платформи культури пам'яті “Минуле/Майбутнє/Мистецтво”, пояснити на конкретних прикладах.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 1)
Оксана Довгополова

 

Меморіал вбитим євреям Європи в Берліні

Відкритий у 2005 році за проєктом архітектора Пітера Айзенмана. Розташований неподалік Бранденбурзьких воріт та Тіргартена. Під меморіалом знаходиться інформаційна площа, де містяться імена трьох мільйонів євреїв, вбитих під час Голокосту (загальна кількість жертв — 6 млн).

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 2)
Unsplash 

“Протягом 10 років навколо цього меморіалу була дуже бурна дискусія — і до його будівництва, і під час, і після відкриття. Було багато нарікань стосовно локації меморіалу — самий центр Берліна. Дехто вважав, що це ніби принижує німецьку гідність і що годі каятись за злочини минулого.

З іншого боку, люди обурюються тим, що на цьому меморіалі відвідувачі й селфі роблять, і пиво п’ють (щодня меморіал відвідує приблизно тисяча людей — прим. авт.). Але мені, навпаки, подобається, що цей меморіал дозволяє глядачу не знати, що це меморіал. Людина може навіть не зрозуміти, що знаходиться на території меморіалу.

Тим сильніший ефект, коли люди врешті дізнаються, про що насправді ці красиві плити, урбаністичний об’єкт, яким так захоплюються.

Багатьом здається, що біля меморіалу треба стояти по стійці “смирно”, що меморіал має налякати й змушувати відчувати те ж, що й жертви Голокосту. Але ж це буде неправдою. Ніщо не може передати відчуття людини, яка переживає досвід Голокосту. По-друге, лякати — це погана стратегія. Меморіали потрібні нам для того, щоб жити далі зі знанням про Голокост.

Проєкт Айзенмана чудовий тим, що дозволяє мати інший досвід перебування в ньому щоразу, як ти туди приходиш. Він навіть дозволяє не включитись, пройти повз, і це важливо, тому що він знаходиться в центрі міста”.

 

Пам’ятник проти фашизму в Гамбурзі

В 1979 році в Гамбурзі почали зростати неофашистські настрої, і місцева влада ініціювала громадське обговорення пам’ятнику проти фашизму. Через сім років відбувся міжнародний конкурс, в якому переміг проєкт художників Естер Шалев-Герц та Йохена Герца. Пам’ятник представляв собою 12-метрову колону, на якій місцеві мешканці могли писати свої думки про фашизм. Коли доступне вільне місце на колоні закінчувалось, вона опускалась під землю. За 7 років колона повністю опустилась під землю.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 3)

“Йохен Герц, звичайно, сильно ризикував, коли робив цей проєкт, адже не було жодних гарантій, що на антифашистському монументі не намалюють свастику. Її намалювали. Але це — реакція людей на пам’ять. В цьому й сенс подібних комеморативних практик — створити ситуацію, коли люди ставлять собі несподівані питання.

Стоїть свинцева колона, тобі кажуть: “Напиши, що думаєш про фашизм”. За кілька років ці написи ніхто не побачить — колона опускається під землю, звільняючи місце для нових висловлювань. Це неймовірний меморіал, який включає людей в якусь дію, у висловлювання. Ти можеш підійти до нього і побачити, які люди живуть поруч із тобою”.

 

Як говорити про Голокост мовою мистецтва

“Розуміння того, що пам’ять про Голокост треба вивести в поле мистецтва, було завжди [після завершення Другої світової]. Але мову цієї розмови було знайдено не відразу.

Я зазвичай наводжу приклад Йозефа Бойса і його проєкту пам’ятника жертвам Аушвіцу, який він запропонував у 1956 році і який викликав сильний скандал. Пам’ятник являв собою інсталяцію з органічних відходів. Звісно, Бойса звинуватили у всіх гріхах: він німець, воював у Люфтваффе під час Другої світової — мовляв, насміхається над жертвами Голокосту.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 4)
Йозеф Бойс, "Демонстрація Аушвіца", 1956-1964

На це Бойс сказав важливу річ: “Нам потрібна інша мова, щоб говорити про це”. Спроби зображати в меморіалах худих людей, мертвих людей, страждання або героїзм не працюють.

Але довгий час пошуки способу розмовляти про Голокост не просувалися і дискусії про це взагалі не було.

Цікаво, що у багатьох, хто вижив під час Голокосту, була мета: "Я виживу, щоб розповісти про все, що я бачив". Але коли люди вийшли з таборів і почали розповідати про те, що з ними сталось, вони зрозуміли, що їх ніхто не чує. Прімо Леві у своїй книзі “Чи це людина” пише, що йому навіть снилося в концтаборі, як він сидить після завершення війни вдома за столом і розповідає, що бачив, а його ніхто не чує. Ніколай Грінберг в “Я звинувачую Аушвіц” теж пише про те, що свідки, які почали розповідати про Голокост, швидко замовчали, тому що їх ніхто не слухав.

З одного боку, події Голокосту настільки жахливі, що люди не могли в це повірити і спробувати осмислити. З іншого — хотілось завершити війну і перестати про це думати.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 5)

Прімо Леві взагалі дуже негативно ставився до будь-якого художнього осмислення Голокосту. Він вважав це аморальним — переносити ці переживання в мистецтво, тому що так ми ніби їх робимо легшими, переводимо в регістр, який не дає відчути ті події. Тож має сенс просто переповідати свідчення. Натомість Хейден Уайт, автор наративістської філософії історії, пише, що Леві прочитали й почули лише тому, що його текст — високої художньої якості. Тому що коли свідок просто говорить, його складно зрозуміти. Свідчення треба вкладати в певні смислові рамки. І мистецтво, яке ці фрейми має, може говорити про Голокост доступно.

Тож вже в 1980-1990-х з’являються перші спроби — документальний фільм “Шоа” Клода Ланцманна, графічний роман Арта Шпігельмана “Маус” та комеморативні практики в публічному просторі”.

 

“Камені спотикання”, Stolpersteine, та “Остання адреса”

“Камені спотикання” — міжнародний проєкт, ініційований німецьким художником Гюнтером Демнігом у 1992 році. Це бетонні куби з латунним покриттям, що встановлюються на бруківці біля місця останнього проживання людей, які загинули під час Голокосту. На поверхні пишуть ім’я людини, роки народження та загибелі й місце загибелі.

 

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 6)

 

“Я читала один текст, в якому писали, що проєкт "Камені спотикання" був відповіддю на появу гігантських музеїв Голокосту і поняття "Шоа"-архітектура", яким позначали архітектуру таких музеїв та меморіалів. На противагу великобюджетним музеям створили абсолютно співмірний людині проєкт.

Один знак присвячується одній людині та ініціюється і фінансується однією людиною. Не може прийти якась організація і сказати: ось, ми заплатили за 150 каменів за таким-то списком. Проєкт орієнтований на те, що пам’ять про цих людей буде жити до тих пір, поки є люди, готові взяти на себе виготовлення цього каменю.

Цей пам’ятний знак дуже маленький, проте впадає в очі. Ти маєш право пройти повз, але ти його побачиш: він блищить і відрізняється кольором від асфальту. Ти можеш звернути на нього увагу і прочитати напис  для цього треба зупинитися і нахилитися, навести фокус на цей камінь. Тож йдеш ти від нього з думкою про те, що тут поруч жила або працювала людина, яку забрали звідси під час Голокосту. Ти можеш уявити собі, як ця людина виходила з дому, ходила в крамницю за рогом, як жила тут і гуляла. Це дуже емпатичні речі. В пам’яті про загиблих важливо пам’ятати людей живими, а не мертвими.

В деяких містах єврейські громади відмовились ставити такі знаки, тому що вважали, що це чергове знущання над людьми  мовляв, по іменах загиблих топчуться ногами. Але мені здається, що тут найголовніше  співмірність проєкту з окремою людиною.

Я дуже рада, що цей проєкт з’явився в Україні. Утім, не дуже зрозуміло, як відразу будуть встановлювати 80 каменів, адже це індивідуальний проєкт, і як це буде працювати на асфальті, який можуть замінити в будь-який момент, а комунальники  викинути цю табличку”.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 7)

“Проєкт “Остання адреса”, у свою чергу, спровокований “Каменями спотикання”. Його придумав Сергій Пархоменко в Росії. Проєкт комеморує жертв сталінського терору. Таблички не вмонтовуються в бруківку (саме через те, що бруківки в пострадянських містах лишилось не дуже багато), а вішаються на фасади будинків.

Художник Олександр Бродський створив чудову форму для цієї таблички  вона нагадує документ з фотографією, але замість фотографії — порожній прямокутник. Фігура відсутності як фігура пам’яті дуже круто працює, на мій погляд.

Цей проєкт теж зав’язаний на одній людині  одна людина встановлює знак іншій. І в Україні цей проєкт теж існує і розвивається, що дуже тішить”.

 

Проєкт “Дерева пам'яті: з коріння до гілля”

Проєкт на стику мистецтва і комеморації, зроблений кураторками “Минуле/Майбутнє/Мистецтво” та французькою художницею Ольгою Кисельовою і представлений в Центрі сучасного мистецтва Laznia в Гданську (Польща) у 2021.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 8)
Відкриття проєкту "Дерева пам'яті: з коріння до гілля" в Гданську
Фотографка — Богна Коцюмбас

“Ольга багато років працювала з так званими голосами дерев, але до нашого спільного проєкту не працювала з темою комеморації. Її ідея  показати взаємодію різних форм життя, як жива істота може взаємодіяти з технологією та з іншими живими істотами.

Кураторська ідея полягала в тому, що дерева у Бабиному Яру  свідки того, що відбувалось після Другої світової. Вони виросли потім, а під час війни там було лисе місце. По суті, ці дерева є капсулами пам’яті й метафорою цієї пам’яті. Коренями вони буквально торкаються минулого. Ми не знаємо, де саме в Бабиному Яру знаходяться останки загиблих, – після Куренівської трагедії це дуже важко встановити. А дерева є свідками цього.

Ми використали технологію, яку Кисельова розробила разом із колегами: за допомогою спеціальної апаратури в стовбурі дерева фіксується рух електромагнітних імпульсів, а потім цей запис візуалізується. Так голоси дерев ніби оприявлюються.

Треба розуміти, що в Бабиному Яру зараз дуже багато крику і шуму, конкуренція жертв і багато пам’ятників, які кожна група поставила тим, кому вважала за потрібне. А деревам все одно, тож їхній голос тут може бути метафорою пошуку іншої мови для розмови про трагедію у Бабиному Яру. Люди не можуть домовитись. Давайте послухаємо когось ще”.

 

Могила невідомого солдата Першої світової війни

“Найбільші дискусії про те, як має відбуватись публічне пам’ятання травматичних подій, звісно ж, були пов’язані з Голокостом. Але якщо ми звертаємося до винайдення таких практик, ми говоримо про період до Другої світової війни, а саме про виникнення традиції встановлення пам'ятника невідомому солдату, яка з’явилась після Першої світової.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 9)

У 1920 році першу могилу невідомого солдата відкрили у Вестмінстерському соборі, і це супроводжувалось дуже складним і тривалим ритуалом, який повністю перебудував систему колективної пам’яті.

До Першої світової військова комеморація полягала в прославленні генералів, королів та інших воєначальників-переможців. Це були пам’ятники битвам, тріумфальні арки та інші масштабні проєкти. Натомість Перша світова була подією, коли люди взагалі не розуміли, за що вони помирають, ще й в таких кількостях. Могло бути так, що усіх чоловіків одного англійського містечка забирали в підрозділ і вони гинули одночасно, наприклад в битві на Соммі. За один день містечко залишається без чоловіків. За що? Або солдати, яких забирали на війну з британських колоній  Австралії або Індії, — теж не дуже розуміли, куди і навіщо вони їдуть.

Як держава могла виправдати це? Як повернути віру людей у себе? Як змусити повірити, що загибель цих людей була недаремною?

Військовий капелан Девід Рейлтон побачив вкопаний у землю дерев’яний хрест, на якому олівцем було написано: “Невідомий британський солдат”. Місцеві жителі знайшли вбитого і поховали, не знаючи про нього нічого, окрім того, що він з Великобританії. Священник розуміє: ось він  головний герой війни. Він звертається до британського прем’єр-міністра з пропозицією зробити могилу невідомого солдата.

Розгортається ціла містерія. З декількох обирають останки одного воїна, роблять для нього саркофаг з деревини дубу з королівського саду, король обирає власноруч меч зі скарбниці, який кладуть згори. Раніше так ховали лише королів. Саркофаг везуть в кортежі через усю Францію, де в кожному містечку на його честь дають салют і вітають союзників Франції. Його везуть в Англію  в Дуврі навіть меморіалізований вагон, який зустрів цього невідомого солдата на батьківщині. Ховають у Лондоні, у Вестмінстері  там, де поховані королі й вся слава британської історії. У Вайтголлі будують кенотаф (символічна могила), адже там більше місця для проведення масових церемоній.

 

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 10)

 

У 1923 році (коли леді Елізабет вийшла заміж за майбутнього короля Георга VI) з’являється ще одна традиція, коли перша представниця королівського дому лишає на могилі невідомого солдата букет нареченої. З тих пір всі це роблять.

Це була колосальна терапевтична акція. Це призвело також і до демократизації воєнних кладовищ, коли всім військовим, незалежно від рангу, ставлять однакові білі пам’ятники.

Втім пізніше практика встановлення пам'ятників невідомим солдатам стала інструменталізовуватись, і згодом її почали критикувати. Французький історик П’єр Нора, коли створював концепцію “місць пам’яті”, критикував саме меморіали Першої світової, які стали місцем ритуалу і втратили терапевтичну функцію. Влада зрозуміла потужність цих пам’ятників і почала проводити там регулярні пишні церемонії, тим самим девальвувавши практику вшанування загиблих на цих меморіалах. Жодна практика комеморації не може бути вічною, вони мають трансформуватись разом із суспільством.

Під кінець 20-х років з'являються помпезні військові цвинтарі, які використовують символіку могили невідомого солдата, але стають офіціозом.

 

Меморіали солдатам Другої світової в СРСР

“Могили невідомих (або іноді відомих, з іменами тих, хто загинув) солдатів Другої світової в Радянському Союзі стали елементом великого культу. А культ — в принципі не про людей, а про великі надлюдські сутності, до яких радянську людину закликали підключитись і бажано віддати за них життя.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 11)
Могила невідомого солдата в Москві

В багатьох випадках елементи культу слугували відтворенню ідеологічної машини і це було полем байдужого підкорення. Люди розуміли, що треба відбути ритуал на великому меморіалі. При цьому пам’ять про перемогу для радянських людей була не дуже живим переживанням. Тому воно розділялось на офіціоз і на домашні збори на 9 Травня, де поминали справжніх людей: родичів, сусідів, друзів.

Маленькі пам’ятники в маленьких селах часто більш персоналізовані, тому що люди знають, кому ці пам’ятники стоять  пам’ятають про людей, які жили поруч, пішли на війну і загинули. Тож такі меморіали справді виконують ту терапевтичну функцію, з якої все починалось”.

 

Меморіал героям Небесної сотні на Інститутській в Києві

“Подія Майдану ніби й завершена, і незавершена одночасно. Найкращою пам’яттю про загиблих на Майдані було б проведення реформ та завершення судових процесів.

Пам’ять і мистецтво: Як говорити про трагічні події минулого художньою мовою? (фото 12)
Стела Героїв у проєкті Меморіалу героям Небесної сотні, в рамках роботи майбутнього Музею Революції гідності

Але наразі найвдаліші комеморативні ініціативи  це вручну зібраний меморіал на Інститутській із бруківкою та фотографіями, які вручну приклеєні скотчем до дерев. Так, це не дуже красиво, але цінно тим, що це жива пам’ять про людей.

Володимир Єрмоленко якось писав, що він у пам’ятні дні просто зачитує імена загиблих вголос, і це теж важлива практика.

Промені, спрямовані в небо, які стоять на Інститутській, мені теж подобаються: вони тонкі й відмічають життя окремої людини, без непотрібної помпи.

Мине якийсь час, ми переможемо корупцію і проведемо реформи. Тоді масштабніший меморіал буде доречним”.

 

Читайте також:

В Одесі показали скульптуру "Пандемія домашнього насильства" у вигляді коронавірусу з вульвою.