Бунтарки, художниці та дисидентки: В Україні створили інтерактивний проєкт про мисткинь-шістдесятниць

В Україні представили інтерактивний онлайн-проєкт "60. Втрачені скарби", створений в рамках програми Українського інституту #UkraineEverywhere анімаційною асоціацією "УАніма".

Це серія мистецьких онлайн-ігор про найвідоміших українських мисткинь-шістдесятниць, яка покликана розповісти про унікальність українського руху шістдесятників у контексті світової культури.

Героїні проєкту — Алла Горська, Любов Панченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна та Галина Зубченко. У кожної був свій неповторний творчий стиль. Тому й кожна арт-гра унікальна та має свою стилістику. Проєкт "60. Втрачені скарби" створювався на основі ґрунтовних досліджень та інтерв'ю з митцями-шістдесятниками, які поділилися своїми спогадами. Наразі на сайті вже доступна гра про Аллу Горську та Любов Панченко.

1960-ті роки — це час бунтарства, епохи хіпі, революційних подій у Франції та правозахисних рухів у США. В Україні це був час "хрущовської відлиги", і саме тоді заснувався рух шістдесятників — молодих артистів та інтелектуалів, які активно захищали права людини, відмовилися творити за радянськими догмами та назавжди лишили слід у мистецтві.

Софія Розуменко, кураторка проєкту "60. Втрачені скарби", розповідає, що всі героїні мали непрості долі, проте зовсім не хотілося розповідати про них в амплуа "мучениць", адже вони були "молодими людьми з нескінченними творчими планами та ідеями, які втілювали в життя". І додає: "Вони навіть були такими собі... "хуліганами" в мистецтві, які не підкорялися тогочасним стереотипам і чия творчість вибивалася із затверджених стандартів соцреалізму".

Хто ж вони були, українські бунтарки 1960-х?

Лідеркою андерграундного руху шістдесятників була Алла Горська — вільнодумна та смілива мисткиня і правозахисниця, яка не визнавала обмежень у творчості та свободі слова.

Її чоловіком був художник Віктор Зарецький. Навколо Алли Горської гуртувалася інтелігенція, на її квартирі влаштовували богемні вечори з розмовами про мистецтво, а іноді хтось навіть переховувався від переслідування влади. Горська була однією з організаторок Клубу творчої молоді "Сучасник" — тодішнього центру українського національного життя в Києві. В той час свідомо перейшла на українську мову, яку не могла вивчати у школі. В 1961 році Алла Горська писала в листі до батька: "Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш українською — і думати починаєш українською. Читаю Коцюбинського. Чудова мова..."

На початку 1960-х разом з Василем Симоненком та Лесем Танюком Алла Горська відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, про що було офіційно повідомлено в Київську міську раду. КДБ ретельно стежило за діяльністю Горської, проводило "розмови" з погрозами.

Наприкінці 60-х, коли почалася нова хвиля репресій, ходили абсурдні чутки, ніби Алла Горська керує підпільною "терористичною організацією бандерівців". Художницю було вбито 28 листопада 1970 року. В цьому звинувачують КДБ.

Художниця і керамістка-монументалістка Галина Севрук народилася в Самарканді, в родині архітектора Сильвестра Севрука. Українську мову вивчила сама, коли сім'я повернулася в Україну. Займаючись самоосвітою, Галина Севрук глибинно занурювалася в українську культуру та літературу. Брала уроки малювання в художника Григорія Світлицького.

"Художник в собі, вона не може не творити. Вона творить!" — так Галину Севрук згадує журналістка-шістдесятниця Маргарита Довгань.

У 1964 році, разом з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Людмилою Семикіною та іншими митцями, була співавторкою знищеного вітража "Шевченко. Мати" в Київському університеті, який створили до 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка. За рішенням керівництва, вітраж розтрощили, тому що цей твір "глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму". У 1968 році Севрук підписала листа проти репресій та закритих судів над дисидентами. Протягом двадцяти років їй заборонялося виставляти свої роботи в СРСР.

"Лісова пісня" — перший значний монументальний твір Галини Севрук, зроблений у техніці набірної мозаїки в 1963 році. За своє життя художниця створила понад 30 монументальних керамічних панно в різних містах та 500 камерних керамічних пластів з історії України.

Своїми думками Галина Севрук поділилася в інтерв'ю, зробленому в рамках проєкту: "Для мене Україна — то святиня, в якій я народилась, яку любила, яку я дуже хотіла піднести, підняти, — і все, що можна, для неї зробила".

Остання монументальна робота художниці — велике горельєфне керамічне панно "Місто на семи горбах", яке вона створила в 1986 році. Восени 2020 року панно демонтували з фойє київського готелю "Турист".

Любов Панченко — художниця та жива легенда України, яка знайшла своє справжнє покликання в іпостасі модельєрки. Висока красива жінка з неймовірною чорною косою — саме такою пригадують мисткиню друзі.

З дитинства батьки не підтримували пристрасть дівчини до малювання, проте це ніяк не вплинуло на її сильне бажання творити. Любов Панченко створювала ескізи одягу, картини, графіку, аплікації з тканини. Дизайни її вишивки публікувалися в найвідомішому на той час в Україні жіночому журналі "Радянська жінка". Любов Панченко активно підтримувала українську мову та культуру в повсякденному житті. В усіх роботах мисткині так чи інакше простежуються українські мотиви. Зазвичай, це національні орнаменти, які знаходять своє відображення в малюнках та дизайні одягу.

У радянські часи було категорично заборонено виставляти роботи Любові Панченко. Заробляти собі на життя художниця могла завдяки вишиванню. Нині її роботи зберігаються в Музеї шістдесятництва та в приватних колекціях.

Людмила Семикіна — українська живописиця і майстриня декоративного мистецтва, яка в 1997 році стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка за серію строїв "Високий замок".

У 1968 році мисткиню було виключено зі Спілки художників України за виступи на захист дисидентів. З політичних причин, Людмила Семикіна протягом двадцяти років не могла приймати замовлення на роботу, брати участь у виставках. Фактично, вся її діяльність художниці опинилася під забороною. Відтоді Семикіна почала працювати в кінотеатральній сфері художницею костюмів.

Людмила Семикіна створила неперевершену роботу як художниця по костюмах у фільмі "Захар Беркут", знятому у 1972 році за однойменною повістю Івана Франка. Сценарій фільму написав Дмитро Павличко. В одному з інтерв'ю художниця згадує, як врятувала фотографії, зроблені під час зйомок картини: "Один кошик з фотографіями я підібрала з помийки, інший — фактично викупила у фотографа. Зокрема, мені вдалося зберегти металеву коробку з кіноплівкою, де зафіксовані проби акторів. Це ж який сюжет можна створити, спираючись на такі документи!" Ці світлини художниця передала в музей "Іван Франко і Київ" для реставрації.

Людмила Семикіна змогла повернутися до діяльності живописця лише після проголошення незалежності України в 1991 році.

У добу, коли в усіх сферах життя панувала радянська ідеологія, художниця Галина Зубченко зуміла знайти свій унікальний візуальний стиль. Будучи студенткою Київського художнього інституту, вона проводила літні практики в Карпатах, де назавжди закохалася в гори.

Мисткиню надзвичайно вразив стиль життя гуцулів: їхній побут, архітектура, звичаї. Там, серед природи, вона спостерігала, робила замальовки місцевих персонажів, вивчала їхнє автентичне життя. Одна з найвідоміших робіт художниці — "Гуцульське весілля".

Галина Зубченко так розповідала про свою любов до Українських Карпат: "Карпати — мій внутрішньо вимріяний світ. З дитинства я жила неначе в двох вимірах: у давньому, за часів Київської Русі, і в сьогоденні. Мене притягувало те давнє минуле, та в Києві я його, на жаль, не знаходила. А тут, у цих горах, я відчула дух древнього Києва: у побуті, одязі, навіть у самих словах — у всьому проявлялася наша історія".

На початку 1960-х Галина Зубченко співзаснувала Клуб творчої молоді Києва, який став осередком прогресивних та креативних людей: письменників, художників, науковців. Нині роботи художниці знаходяться в музеях, галереях та в приватних колекціях по всьому світу, зокрема в США, Австралії, Аргентині та Японії.

Дивіться також:

Світська левиця та героїня шпигунського роману: Розповідаємо про жінок Музею Ханенків.

Довженко-Центр повернув в Україну німий фільм 1920-х про жорстокі порядки "капіталістичного світу".