Поиск

Як працює успіх і чому мотивація не потрібна? Читайте у фрагменті книги Джефа Гейдена

Як працює успіх і чому мотивація не потрібна? Читайте у фрагменті книги Джефа Гейдена

"Міф про мотивацію"

Текст: Buro 24/7


Успіх породжує мотивацію, а не навпаки

У видавництві "Наш Формат" виходить друком книга Джефа Гейдена "Міф про мотивацію", де він розповідає про те, чому не варто чекати натхнення і мотивації, а треба просто нарешті почати щось робити – і тоді прийде успіх (рано чи пізно).

Читайте більше у фрагменті:

Як почати, якщо ви вмотивовані аж на нуль відсотків?

Найкращий спосіб себе мотивувати – добряче попітніти. У прямому і переносному сенсі.

Почати завжди найважче.

Поміркуйте, чому ви часом прокрастинуєте. (І не кажіть мені, що ніколи нічого не відкладали на потім. Знайдіть мені людину, яка не прокрастинує, – напевно, це робот. Усі прокрастинують).

Я й сам страшенно прокрастиную.

Ось вам приклад: за своє життя я написав понад 7 мільйонів опублікованих слів. (Облишмо жарти про "воду"). Вам здається, що сісти і настрочити кілька сторінок для мене як раз плюнути? Та де ж там! Часом я беруся до всього на світі, окрім письма: здійснюю "важливі" дзвінки, морочуся з адміністративними завданнями, щось там "досліджую" (в моїй професії трохи почитати – це вже дослідження, еге ж?), граю з кицьками... Ні, я обожнюю писати. Але іноді думка, що треба ставати до роботи, просто жахає. Особливо коли це самий початок, де треба дібрати правильний стиль і підхід до матеріалу.

Іноді я можу собі довести, що заклопотаний важливою справою (окрім випадку з кицьками). Але зазвичай усе це – чистої води прокрастинація.

Ще один приклад: я люблю кататися на велосипеді. За минулі п'ять-шість років я намотав понад 50 тисяч кілометрів. Я обожнюю кататися, але іноді ладен зробити все що завгодно, аби не бачити того велосипеда.

Знов абсурд? Я обожнюю писати і кататися, але часом активно цього уникаю. Якби я ховався від неприємної роботи, звучало б логічніше.

Мені подобається велосипед, але іноді трусить від однієї думки, що треба сісти й кудись їхати. Особливо перші кілька кілометрів, коли надворі ще холодно, ноги здерев'янілі, а серце щойно почало переганяти кров. Я задихаюся і запитую себе, на біса я сів на той довбаний велосипед... Але раптом відбувається щось неймовірне: моя відраза відступає, щойно я пропітнію.

У мозок б'ють ендорфіни. Ноги розігріваються. Десь береться гордість, що я здатен справлятися з важкими задачами, і досить-таки непогано. Та ще й це сп'яніння вдоволенням. (Сп'яніння, знайоме кожному з нас. Згадайте ті емоції, коли взялися за щось відкладене на безрік... і раптом воно виявилося не таким уже й важким). Я знаю, що це відчуття не за горами. Я навчився передбачати природний "кайф". Замість того щоб казати: "Господи, як же важко буде", я привчився думати: "Мені вже так хочеться відчути той кайф, коли поринаєш у дію зі стану бездіяльності. Хочеться відчути сп'яніння, яке смакую щоразу, як виконую заплановане".

Треба вміти насолоджуватися невеличкими перемогами, які дає поступове вдосконалення... і повторювати це, знову і знову.

Чому? Вдосконалення дарує відчуття задоволення. Вдосконалення виховує сміливість. Вдосконалення веде до знань, а знання – до впевненості в собі. Успіх (у вашій галузі... та й, напевно, в будь-якій) породжує мотивацію. Самовдосконалення – це настільки чудове відчуття, що вам хочеться вдосконалюватися щоразу більше й більше.

Певен, у вас виникала така ситуація: ви відсували на безрік якесь завдання, а потім нарешті до нього взялися і думаєте: "І гадки не маю, чому я постійно цього уникав. Усе йде як по маслу. Завдання і близько не таке важке, як мені здавалося".

Ось у чому секрет: воно завжди легше, ніж здається.

Чому? Коли ви почали, вже трохи "розігріли м'язи" і знаєте, які кроки наблизять вас до мети, процес легшає.

Як працює успіх і чому мотивація не потрібна? Читайте у фрагменті книги Джефа Гейдена (фото 1)

Ви вмотивовані, бо почали діяти. Мотивація – результат, а не передумова. Вам не потрібна мотивація, щоб добряче попітніти. Ні, спершу спітнійте – і лише тоді відчуєте мотивацію.

Щойно почнете, далі буде легше. Вибратися з дому на пробіжку зазвичай важче, ніж пробігти ті 8 кілометрів. Сісти за робочий стіл і написати перше речення зазвичай важче, ніж настрочити матеріалу на двадцять сторінок. Узяти слухавку зазвичай важче, ніж обдзвонити двадцятьох потенційних клієнтів.

Початок завжди важкий, бо "мотивація" не полегшує його. Початок породжує мотивацію, яка полегшує фініш.

Вогняна хода – короткострокова мотивація. Добряче попітніти – довгострокова.

Промова – короткострокова мотивація. Прогрес – довгострокова.

Натхнені плакати – короткострокова мотивація. Успіх – довгострокова.

Як працює успіх і чому мотивація не потрібна? Читайте у фрагменті книги Джефа Гейдена (фото 2)

Якщо зможете усвідомити свої слабкі місця, хиби й вади, то зможете мотивувати себе на зміни і вдосконалення.

Якщо ховатиметеся від своїх слабкостей, то завжди будете слабкі. Натомість спробуйте їх прийняти і викорінити. Лише тоді ви станете сильнішими і більш мотивованими на розвиток.

Короткий шлях ніколи не веде до мети

Натхнення б'є блискавкою лише в кіно. Або в уяві людей, які вірять, що зможуть надихнути вас (звісно ж, якщо пристойно заплатите).

Чекатимете на раптовий заряд мотивації – і не почнете ніколи. А якщо таки дочекаєтеся цього несподіваного бажання "поживитися солоденьким", то швидко втратите запал, бо потяг до солоденького триває лічені хвилини. Те саме і з пошуком коротких шляхів і лазівок. "Хакнути" шлях до успіху просто неможливо.

Я обожнюю [бізнесмена і подкастера] Тіма Феррісса, але погляньмо правді в очі: він гарує як проклятий. Справжня ідея його книжки "Як працювати по чотири години на тиждень" (The 4-Hour Workweek) – збільшити ефективність кожної робочої години вдесятеро. Тім відкрито визнає, що не цурається важкої праці – просто її варто спрямувати на правильні завдання. Але читачі часто перекручують ідею книжки на "мені просто треба знайти секрет, який приведе до негайного успіху".

Але жодних лазівок. Ні, навчитися чистити банан швидше ви таки зможете (дякую, Тіме!), але справжній успіх – вагомий успіх – ніколи не буває миттєвим. Шукати кращих і ефективніших шляхів досягнення мети можна і треба (я навіть сам підкажу декілька), але про лазівки забудьте.

У мене їх теж не було.

Я так само невпевнений у собі, як і інші. Якщо оцінювати рівень моєї впевненості за шкалою від одного до ста, де сто – це Опра, то я – одиниця.

Кілька років тому мене запросили виступити з промовою перед тисячною аудиторією. Спершу я зрадів: "Так!". Але за мить це "так" змінилося на "чорт забирай, ні!". Я ніколи не виступав перед залою, де більше 150 людей. До того ж у темі виступу я плаваю.

І навіть попри все це проґавити такий шанс я не міг. Тож я трохи поґуґлив і знайшов декілька порад, як полонити велику аудиторію. Якщо вірити статтям, усе, що від мене вимагалося, – це активно жестикулювати, підвищувати голос на одних моментах і говорити більш м'яко на інших. І все, я – оратор!

А от і ні. Це був повний провал.

Ні-ні, усі в один голос запевняли, що я впорався непогано. ("Непогано" для спікера – це як сказати незугарному підлітку, що принаймні в нього серце добре). Звісно ж, я хотів у це вірити. Відчайдушно хотів ігнорувати гризотні відчуття незграбності, розчарування і невдачі.

Однак згодом зрозумів: я ніколи не зможу краще, якщо, по-перше, не визнаю того, що таки спіймав облизня, і по-друге, активно над цим не попрацюю. Тож я повернувся на самий старт. Я напрошувався в громадські організації. Виступав перед місцевими студентами. Змушував себе розмовляти на теми поза зоною комфорту і компетенції, щоб зрозуміти сам принцип того, як побудувати доладну історію та втримати увагу глядачів.

Іноді мені це вдавалося, іноді – ні, але з часом я таки здобув бажаний досвід і навички.

Чи я досі нервую, коли доводиться виступати перед натовпом? Ще б пак. Я – саме втілення невпевненості. Але тепер я можу впоратися зі своїм хвилюванням. Не тому, що наслухався натхнених мотиваційних балачок чи з удаваною хоробрістю пройшовся вугіллям, а тому що вже це робив і здатен повторити. Я впевнений, бо вже маю успіх за плечима. Вже маю досвід.

Упевненість – у підготовці. Сумніви, тривога, страх... Ці почуття зароджуються не десь там у незвіданих, темних глибинах душі.

Як працює успіх і чому мотивація не потрібна? Читайте у фрагменті книги Джефа Гейдена (фото 3)

Можна сформувати будь-які навички. Можна оволодіти будь-яким мистецтвом, бо воно – лише ремесло, у якому набивають руку. Щойно ви зрозумієте це, одразу відчуєте себе більш підготовленими і, відповідно, більш упевненими.

От погляньмо на Джеймі Літтл – спортивну репортерку на каналі Fox Sports і першу жінку, яка взяла участь у трансляції кількох масштабних перегонів.

"Коли ми з мамою переїхали до Лас-Вегаса, – каже Джеймі, – я зустріла Кері Гарта [мотогонщик, мотофристайлер, чоловік співачки Пінк]. Він неабияк на мене вплинув. Я вважала його найкрутішою людиною в моєму житті. Мені вже давно подобалися мотоцикли, а Кері відкрив для мене ще й Суперкрос. Я тягала до школи журнали про мотоцикли-позашляховики. Я обожнювала цю тему. Я дихала нею.

Якось я підійшла на перегонах до хлопця з ESPN і запитала: "З чого мені почати?". І він узяв мене на безоплатне стажування, щоб я могла заробити собі репутацію. За два роки я навчилася писати, брати інтерв'ю в спортсменів... Для мене це стало чудовим тренувальним майданчиком. Мені не платили ні копійки, але й без того було добре".

Однак це не означає, що на її шляху не було перешкод. Коли Джеймі почала працювати на [американському спортивному каналі] ESPN на перегонах NASCAR, проблем лише побільшало.

"Навряд чи було щось складніше для новачка, ніж NASCAR, – зізнається вона. – Озираюся назад і дивуюся, звідки в мене стільки сміливості взялося. Я потрапила одразу в гараж – мало кому досі це вдавалося, а жінкам і поготів... Доводилося в усьому розбиратися самотужки, що було одночасно найкращим і найскладнішим методом.

Моя впевненість таїлася в надмірній підготовці. Я й досі готуюся занадто старанно: виписую факти про кожного водія на цілу сторінку, спілкуюся з гонщиками і керівниками команд механіків просто на трасі... а потім філігранно відсіюю зайве й залишаю тільки найактуальнішу інформацію та найкращі ракурси для глядачів. Цей підхід працює і з іншими видами перегонів. Надмірна підготовка дарує мені впевненість і легкість".

А звідки ж узялася наснага для цієї підготовки? З успіхів – невеличких, але частих і регулярних.

Це позитивний цикл.

Упевненість – це відчуття. А ще – результат усвідомлення, що вам не лише хочеться виконати роботу, а що ви її таки виконаєте. Хакнути шлях до успіху не вдасться.

Хакерство стає в пригоді у якомусь простому завданні. Але воно марне, коли треба розжитися складними навичками чи досягнути вагомої мети. До того ж хакерство ніколи не дасть вам такого заряду мотивації, як здобуття навичок і знань.

Як працює успіх і чому мотивація не потрібна? Читайте у фрагменті книги Джефа Гейдена (фото 4)

Хакерство ніколи не дасть достатньо впевненості на шляху до решти цілей, як справжній успіх, який поширюється ще й на інші сфери життя.

Знову ж таки власний приклад: мій перший масштабний Gran Fondo (масовий велосипедний заїзд) був на 160 кілометрів, де понад 3 кілометри – це підйоми на гори. Чотири підйоми, два з яких грязюкою та гравієм. Дорога важка. Нескінченна. Фізично й емоційно важча за все, що мені доводилося робити в житті. Але я впорався.

Ще декілька тижнів після цього моя впевненість у собі не вщухала. Я звертав менше уваги на думку інших. Я зміг досягнути неймовірної (принаймні для мене) мети, і спогади про це супроводжували мене ще довго.

Хоча й велозаїзд так само подія разова, він насамперед є кульмінацією місяців важкої роботи. Я щодня рухався назустріч зусиллям, пожертві й рішучості, що були невід'ємними атрибутами того режиму, який веде до мети.

Ось як мотивація і впевненість, здобуті в одній сфері життя, можуть перекочувати на іншу. Коли ви задоволені собою в чомусь одному, коли досягаєте відносного успіху в певному аспекті життя, то зазвичай задоволені всім життям. Врешті-решт, якщо ви змогли виконати на відмінно щось одне, то й купу всього іншого здатні переробити. Потрібно лише відшукати правильний процес, реалізувати його на практиці і насолоджуватися успіхом та мотивацією, яку дарує постійне вдосконалення (бо якщо процес правильний, то вдосконалюєтесь ви нон-стоп).

До того ж короткий шлях може підмінити продуктивність додатковим ризиком. Наприклад, в музичній індустрії існує такий закон: ледь не кожен музикант жалкує про умови свого першого контракту. Просто музиканти так радіють самому папірцю й авансу, що підпишуть будь-що. ([музикант] Том Петті був настільки незадоволений першим контрактом, що засудив свій лейбл і ризикнув кар'єрою, аби скасувати ці умови).

А от Джо Сатріані обрав інший курс. Джо продав мільйони визнаних критиками сольних альбомів, їздив турами з Міком Джаґґером, Deep Purple і Chickenfoot, створив серію іменних гітар та музичного обладнання, заснував концертний марафон G3... а, точно, ще його номінували на Ґреммі 14 разів. Джо розповів мені, чому взяв під свій контроль усі стадії процесу випуску платівок. На початку 1980-х він грав у гурті The Squares.

"Ми репетирували по сусідству з Nolo Press – друкарською компанією, яка видає юридичні порадники щодо різних ситуацій. Їхній сміттєвий бак стояв якраз біля дверей, де ми збиралися перекурити чи випити між репетиціями, і постійно тріщав від зіпсованих примірників. Тоді ми саме думали, як пробитися до музичного бізнесу, тож почали безцільно гортати книжки. Так я знайшов довідник про те, як розпочати будь-який бізнес.

Я притарабанив його додому, щоб почитати на дозвіллі, і був просто вражений. У гурту от-от мала початися відпустка – чудова нагода, щоб ретельно вивчити книжку. Я придбав незіпсований примірник і вирішив відкрити своє музичне видавництво разом із лейблом, а потім спробувати щось записати. Тож я просто дотримувався порад у книжці, заповнив усі документи, пішов до суду Окленда, заплатив дванадцять доларів – і бац! – я вже власник фірми звукозапису".

Врешті-решт, Джо записав незвичайну, авангардну композицію без бас-гітари, барабанів чи клавішних. Він зрозумів, що "немає сенсу гнатися за традиційними авторитетами". І все це в період, коли можливості в музичному бізнесі розподілилися дуже нерівномірно. "Цей виклик подарував мені енергію йти до майбутнього, яке я побачив у тому маленькому зіпсованому примірнику книжки "Як розпочати свій бізнес", – каже Джо. – А потім якось на репетиції наш басист сказав: "Слухай, здається Guitar Player зробили огляд на твою композицію".

Набувши впевненості, Джо поступово створив собі ім'я. "Я був музикантом, на якому важко заробити, – додає Джо. – Ось чому я вирішив відкрити своє музичне видавництво і зробити досить авантюрний крок для гітариста-новачка".

Якби Джо таки знайшов лейбл і підписав контракт, то на деякий час уникнув би фінансових труднощів, але, врешті-решт, втратив би видавничі права, контроль над своїм мистецтвом і шанси на довготривалий успіх.

Хоча іноді лазівки й приводять до незначних перемог, рано чи пізно ви пожалкуєте про свій вибір.

Читайте також: Ученые: Художник с большей вероятностью вырастет в богатой семье, чем в бедной.

Оставьте комментарий

Больше