Поиск

\"У мене є секрет. Мій батько — Стів Джобс\". Читайте фрагмент спогадів дочки засновника Apple

"У мене є секрет. Мій батько — Стів Джобс". Читайте фрагмент спогадів дочки засновника Apple

Історія непростих стосунків

Текст: Buro 24/7


З книги "Малеча" Ліси Бреннан-Джобс

Наприкінці липня у видавництві "Наш Формат" виходить друком книга спогадів Ліси Бреннан-Джобс, дочки Стіва Джобса. Дебютна книга письменниці "Малеча" (Small Fry) увійшла до дев’ятки найкращих книг 2018 року за версією The New Yorker.

"Малеча" – це історія непростих стосунків дочки і відомого на увесь світ батька. Коли Ліса з'явилась на світ, Джобс був 23-річним засновником компанії Apple. Cпочатку він не визнавав Лісу своєю дочкою і заперечував батьківство, навіть коли це підтвердили результати ДНК-тесту.

У рік її народження компанія Apple випустила комп'ютер Lisa, але Джобс говорив, що це ніяк не пов'язано з іменем дочки. Лише через десятки років він зізнався, що Lisa – це таки в честь Ліси, а не Local Integrated Systems Architecture.

Авторка пробачила жорстокість батька і впевнена, що він таким чином просто хотів навчити її не розраховувати в житті на його ім'я і успіх.

Читайте уривок з книги:

Будівлі моєї нової школи були одноповерховими, в іспанському стилі, з брудними потинькованими стінами, арками й подвір'ями. Коридори між класами були вразливі до поганих погодних умов – відкриті галереї, вимощені блискучими цементними квадратами. У дощові дні вода заливала подвір'я та обведене парканом поле на задньому дворі школи. Моя вчителька, міс Джонсон, була молодою – це був її перший рік викладання. Ідеально біле волосся обрамляло її обличчя, а на лобі кучерявилася гривка. Коли вона всміхалася, у нижній частині її щік утворювалися круглі подушечки, наче вона тримала щось смачненьке в роті.

Я не знала Клятви вірності прапору США. Коли клас уперше встав проголосити її, я просто відкривала рота. Лише одна дівчинка залишилася сидіти – з таким виглядом, наче так і має бути, а не ніби вона забула встати.

– Я зі "свідків Єгови", – сказала вона.

Після того я теж перестала вставати.

– Чому ти не встаєш на клятву? – запитала мене міс Джонсон.

– Я буддистка, – відповіла я.

Мати казала, що вони з батьком практикували колись цю релігію.

– Он як, – сказала вона й більше не питала мене про це.

– Рішення мати дитину приймають не лише батьки, – сказала мати; я була певна, що ця думка родом з буддизму. – Кажуть, діти теж обирають батьків. Ще до народження.


Я спробувала критично проаналізувати свій вибір: далекий батько, що сяє, наче уламок дзеркала, і близька та настирлива мати. Якщо я і справді сама вибрала собі батьків, подумалося мені, то вибрала б їх і вдруге.

Мені не дозволяли згадувати про свого батька в школі.

– Тебе можуть викрасти, – сказав Рон.

Ще школяркою моя мати чула про дівчинку, якій зв'язали руки-ноги й вивезли кудись білим фургоном без вікон. Коли виїхали з міста, викрадачі зупинилися на заправці, й дівчинці вдалося відкрити двері й утекти. Я сяк-так здогадувалася, що викрасти мене можуть через мого батька; але оскільки він не був присутній у моєму житті повсякчас, ця ідея здавалася мені притягнутою за вуха.

За наполяганнями Рона ми з матір'ю пішли в поліцейський відділок, де мені провели дивну процедуру. Якийсь чоловік умочував мій палець у чорну рідину, притискав подушечку від краю до краю до паперу – у мене трохи боліло щоразу, коли він стискав мої пальчики й крутив ними, – і на папері залишався візерунок з ліній, не схожий на жоден інший, як сказала мати. Вони називаються відбитками пальців, сказала вона. Мати показала мені свої – ідеальні кола, наче топографічна карта пагорба.

– У мене є один секрет, – сказала я новим друзям у школі.

Я говорила пошепки, щоб вони зрозуміли, що я не дуже хочу про це розказувати. Я вирішила, що головне – не перегравати.

– Мій батько – Стів Джобс.

– Це хто? – запитав котрийсь з них.


– Він відомий, – сказала я. – Він винайшов комп'ютер. Живе у великому будинку і водить "Порше" з відкидним дахом. І купує новий, якщо подряпав цей.

Історія прозвучала дещо нереалістично навіть для мене.

Я не проводила з ним багато часу, лише кілька прогулянок і зустрічей. У мене не було одягу чи велосипеда, які можна було б мати з таким батьком. І я носила не його прізвище.

– Він навіть назвав комп'ютер на мою честь, – сказала я їм.

– Що за комп'ютер? – спитала дівчинка, яку звали Елізабет.

– Lisa, – відповіла я.

– Комп'ютер Lisa? – спитала вона. – Я про такий не чула.

– Він випередив свій час, – використала я материну фразу, хоча не розуміла, як саме випередив. – А батько пізніше винайшов персональний комп'ютер. Але нікому не кажіть, бо якщо хтось дізнається, мене можуть викрасти.

Я заговорила про це, коли відчула гостру потребу, – чекала так довго, як могла, а тоді дозволила цьому виплеснутися з мене. Я не пригадую, щоб почувалася гіршою за своїх друзів, які мали татів. Просто в моєму розпорядженні була ще одна чарівна особистість, щось більше за мою власну ідентичність, що починало свербіти й чухатися, коли я почувалася маленькою; воно наростало всередині, і я мусила знайти спосіб його висловити.

Якось до моїх вух долетіло, що журнал Playboy назвав його "Найсексуальнішим чоловіком року". Я хвалилася цим вибірково, бо не знала, чи це правда і що це взагалі означає. Я з'ясувала, що були Playboy і Playgirl, але не знала – про нього написали в журналі з голими жінками для чоловіків, чи це він був голим у журналі з голими чоловіками для жінок. Я дійшла висновку, що мій батько міг бути голим у Playboy, і коли думала про це, мене жахливо трусило; напевне, вирішила я, коли дорослішатиму, треба буде прийняти цей факт як даність.

Одна дівчинка в школі, Кірстен, почала бігати за мною коридором і кричати: "Твій тато – Стів Джобс, твій тато – Стів Джобс".

– Припини, – попросила її я.

Але вона не припинила. Якогось разу вона вимовляла цю фразу з насмішкою, інші рази –монотонно, як робот. Мене це дратувало, але ці її діставання мали одну перевагу – вони підкреслювали факт, який я хотіла, щоб знали. Вона хвалилася цим замість мене, а я видавалася невинною, навіть затюканою її словами.

– Що з цією дівчинкою таке? – спитала мене мати, коли я розповіла їй. – Закладаюся, це її батьки – їм то не все одно. Цікаво, як вона дізналася?

Я сказала, що вона могла випадково дізнатися від мене.

– Це ти їй сказала?

– Воно само сказалося.

Я завмерла в очікуванні її гніву, але вона хіба що спантеличилася.

– Щось я ще менше розумію, – сказала вона. – Ти розповіла їй, а тепер вона ганяється за тобою із цими словами? Скажи, хай так не робить. Дивна дівчинка.

Якогось пообіддя батько приїхав покататися з нами на роликах і привіз набір із шести наліпок з назвою його компанії, NeXT. Наліпки були красиві, товсті, великі, зроблені із цупкого прозорого пластику із зображенням чорного куба та яскравими кольоровими літерами.

– Можеш роздати їх своїм друзям у школі, – сказав він.

Я страшенно втішилася: тепер вони зрозуміють, що я його не вигадала.

Того дня я вгадала кількість кукурудзяних зерняток у банці під час гри "Угадай-но", яку проводила міс Джонсон. То був другий раз поспіль, коли я вгадала число з похибкою в кілька зернят, хоча я просто написала набір цифр, які не могла назвати словами, бо не розуміла порядку. Коли мати приїхала мене забрати, вони з міс Джонс дивилися на мене так зацікавлено, ніби я була якимось таємним вундеркіндом. Через тиждень мій вірш обрали для публікації в тижневій шкільній газеті: "Чудові пілігрими, чудові й видатні - приплили на "Мейфлавер" до нашої землі". Усе нарешті сходилося: я ставала дівчинкою, якою хотіла бути, – щасливицею, відомою, як мій батько.

Невдовзі батько привіз нам комп'ютер Macintosh. Він витягнув із заднього сидіння свого авто коробку, заніс її в мою кімнату й поставив на підлозі.

– Давай подивимося, – сказав він. – Як вона відкривається?

Так, ніби він не знав. Я засумнівалася, що він винахідник.

У кімнаті на лискучій дерев'яній підлозі стояло тільки моє ліжко-горище. Паралелограми світла відбивалися з вікон, і пилинки виблискували в повітрі, наче іскри.

Він витягнув комп'ютер з коробки за ручку і поставив його на підлогу, неподалік розетки в стіні.

– Думаю, треба увімкнути в розетку, – узявся він за шнурок так, ніби робив це вперше.

Батько опустився на підлогу перед комп'ютером і схрестив ноги; я підібгала ноги й сіла поруч. Він пошукав вмикач, знайшов, і машина ожила – на екрані з'явилося зображення усміхненого комп'ютера. Він показав мені, як малювати і зберігати малюнки на робочому столі, а тоді пішов.

Про інший комп'ютер, Lisa, він не згадав і словом. Я переживала, що насправді не було ніякого комп'ютера на мою честь, що це якась помилка.

Того вечора я написала у своєму щоденнику, що люблю свого тата.

А тоді уточнила: не Рона. Стіва Джобса.

Під іменем Стіва Джобса я дописала: "Люблю його! Люблю його! Люблю!". Я відчувала цю любов у грудях так, ніби серце от-от розірветься від неї.

– Інґрід Берґман нереально красива, – сказав він наступного тижня, коли ми дивилися "Касабланку". – Ти знала, що вона не користувалася косметикою? Такою красивою вона була.

Мені подобалися її губи – їхня повнота і рельєф по краю, біля щік; мені подобався її акцент, а ще плавне похитування під час ходи. Тоді мені здавалося, що уявлення мого батька про красу не допускали штучності – краса просто була. Хоча тепер, коли згадую ті часи, я думаю, що вона користувалася щонайменше тушшю для вій.

Мені подобалися жінки, які користувалися помадою, робили макіяж, носили екстравагантний одяг, мали довгі нафарбовані нігті й лаком фіксували зачіски. Я вважала їх красивими.

У мене було дивне відчуття, коли він говорив про красу інших жінок, – у його голосі вчувалася жага, коли він описував біляве волосся чи груди й показував їхню вагу у своїх долонях. Коли ми говорили про жінок, вони складалися лише з деталей – жодних рухів, жодної мирської суєти.

Пізніше я вирішила, що він полюбив би мене по-справжньому, якби я була високою блондинкою з великими грудьми. І в мене було фантастичне передчуття, що, попри всі факти, це можливо.

– Якось мені розказали таку класну історію про Інґрід Берґман, – сказав він. – Але це таємниця, тож нікому не розказуй.

Ми завершили дивитися фільм, і він вкладав диск у коробку.

– Не розкажу, обіцяю, – сказала я.

– У мене є один друг, – сказав він, – його батько – кінопродюсер. Коли друг був малий, Інґрід Берґман якось приїхала погостювати. У них був басейн, і вона лежала біля нього на кріслі.

Батько скорчився на краю ліжка біля телевізора. Коли він ділився плітками чи таємницями, то чіткіше вимовляв слова і говорив швидше.

– Отже, – продовжив він, – виявилося, що Інґрід Берґман любить засмагати голяка. А мій друг – він тоді був ще хлопчиком, і вікна його спальні виходили на басейн, – спостерігав за нею. І от вона поклала руку, хм, поклала руку...

Він затнувся. Я гадки не мала, про що він.

– Коротше, – сказав він, – коли це сталося, у момент кульмінації, вона подивилася на нього. Прямо на нього.

– Ого, – сказала я.

Куди вона поклала руку? За чим він спостерігав? Чому вона була голою?

– Тобто той друг був у такому віці, як я? – спитала я, щоб хоч щось з'ясувати.

– Одним словом, йому, напевне, було дуже класно, – сказав батько, похитав головою і глянув додолу, усміхаючись до себе.

За багато років я чула це ще кілька разів, і щоразу він починав з того, що знає одну класну історію і що це велика таємниця, забуваючи, що вже розповідав мені.

Десь у той час я почала отримувати кишенькові гроші (п'ять доларів на тиждень) і купила собі на них темно-синій олівець для очей та взяла його із собою до нього.

Уранці, перед виходом до школи, поки він чекав на мене, я пішла у ванну. Нахилилася над раковиною, щоб краще бачити себе в дзеркалі, і нафарбувати олівцем повіки.

– Ходімо вже, – сказав він, стоячи на балконі й притримуючи двері-ширму.

– Секунду, – сказала я.

Олівець був, як віск, і не лягав так, як олівці на папір. Я боялася, щоб він не був надто темний, тому нанесла його легенько, майже невидимо. Я чула, як мати казала, що хороший макіяж не має впадати у вічі. У мене голова йшла обертом від щастя, що він побачить мою вишуканість; руки мої тремтіли. Біля дверей я запитала, чи помітив він що-небудь на моїх очах. Він нахилився.

– Ні, – відповів мені.

– Добре, – сказала я. – Ти й не мав би помітити.

– Що саме?

– Олівець для очей, – сказала я. – Я підфарбувалася.

– Пішла й змила, – сказав він злісно. – Негайно.

Я помру, коли мені мине сорок, – сказав батько десь у той час.

Він уперше приїхав забрати мене від подруги. Цю фразу він промовив так драматично, ніби чекав від мене реакції, але я не розуміла, як можна зреагувати. З перспективи моїх восьми років сорок здавалися глибокою старістю. Я тихо раділа, що він довірився мені і що в нас ще буде можливість провести разом час, – від чотирьох до дев'яти років! Я вже чула, що він передбачив і свою славу, і ранній відхід. Мати розповідала мені про це. Він що, думав, ми не говоримо про нього, коли його нема? Батьків серйозний тон натякав на те, що він думав, ніби всі ці роки, коли його не було, ми не згадували й не говорили про нього; так, ніби кімната перестала існувати, щойно він вийшов з неї. У будь-якому разі його заява здалася мені не трагічною, а оптимістичною. Краще кілька років, ніж узагалі жодного.

Він був великим, а великі люди, такі як Кеннеді й Леннон, помирають молодими. Я про це не знала, але він знав.

Коли ми їхали до його дому того вечора, він сказав:

– Тут колись усюди були сади.

Тепер же бігли дороги й купчилися низькі будинки, ніби й завжди так було.

– Коли я помру, поховайте мене під яблунею, – сказав він.

Я подумала, що треба буде нагадати собі про це пізніше.

Він повторював це так часто, коли ми залишалися вдвох, що я зрозуміла: відповідальність за те, щоб так сталося, лежить на мені. Він хотів, аби без труни. Щоб коріння проросло крізь нього.

 

 

Дивіться також: Книжная полка: 5 важных зарубежных романов, которые нельзя пропустить.

Больше