Чому в Нью-Йорку все можливо (та ні)?

Катерина Бабкина

Можна сказати, в 2017 рік я забігла по підземному переходу. 

Перехід був зі станції 42nd Street Times Square на станцію 34th Street Penn Station, тому що тільки там о 23:50 ще випускали з-під землі — ближче було уже зайнято. В принципі, це багато в чому уособлює сам принцип тутешнього життя: навіть якщо ти бігтимеш з останніх сил, щоби вибратися нагору, все одно там, куди ти збирався, може виявитися уже зайнято. 

Між Пенсильванією та Таймс-сквер люди дивилися вгору, відкривали шампанське і знімали на відео темні небеса і відблиски в них — десь поруч, практично за рогом, за ще одним хмарочосом, відбувалося якесь шоу, чи то опускали, чи піднімали велетенську кулю. Я не розуміюся на шоу, але стало дуже гарно, коли в перші години нового року вулиці навколо Таймс-сквер знову відкрили для таксі та автомобілів. 

Падав дощ, з Централ-парку організовано вибігали учасники новорічного нічного марафону в шортах і з яскравими спортивними пляшечками. Ми саме зупинилися, я дістала цигарки, і з одного з білдінгів вийшов швейцар піднести мені запальничку. Учасники марафону дивилися на мене з сумішшю співчуття і огиди, хоча по-хорошому — в новий рік ми з ними забігали зовсім однаково, хіба що різнився вміст пляшечок в наших руках. 

Наступного ранку весь Вест-Сайд викинув ялинки, а разом з ними — трошки меблів, котрі здалися зайвими в найдорожчих в світі оселях. Один туалетний столик з 94-ї вулиці — з хорошого дерева двох кольорів, з різьбленими ніжками — дотепер не дає мені спокою. Він добре ілюструє те, що мало що тут має справжню вартість — лише оголошену. Ялинки перед католицьким Різдвом, зрештою, також коштують від $ 40 до $ 5000, а католицьке Різдво від першого січня відділяє тільки шість днів. 

Я ніби уже знаю, що світу Керрі Бредшоу не існує, і ніби уже достатньо критично ставлюся до реальності, щоби не бажати собі світу Ханни Хорват, ну і в світ Холлі Голайтлі мені вже не потрапити, — але час від часу мені все одно нестримно хочеться в Нью-Йорк. Я би назвала це так: хочеться чогось такого, не знаю чого, але дуже.

1 січня ми ходили в церкву на поетичні читання (вхід $ 25, 500 чоловік в глядацькій залі — і в усіх похмілля). Саме там, в St. Mark's Church in-the-Bowery, в рамках цього самого Poetry Project в сімдесят першому під акомпанемент якогось гітариста розпочала свою публічну кар’єру Патті Сміт. Хочеться додати — також з похмілля, хоча, здається, алкоголю вона не вживала. 

Ще ми багато ходили в Централ-парк — там дуже життєствердно, коли температура опускається нижче нуля — всі ще в шортах, і виглядає так, ніби все гаразд. Нижче нуля тут переживається дуже складно, але коли наступного дня з океану приносить +19, здається, що фізично галюцінуєш.

Ще ми їздили на Брайтон-Біч. Там всюди продають олів’є, і є океан. Перед Нью-Йорком я переглянула "Мадаґаскар" і підгигикувала про те, що Брайтон — це там, де дика природа. 

Про Великий центральний вокзал я слідом за зеброю Марті багато разів повторила, що він такий великий і такий центральний. Там з 1913-го знаходиться Oyster Bar, найкращий в світі у моєму персональному рейтингу ресторан. Там кухарі в шапочках, і все викладено маленькими сяючими плиточками, це там в старості зустрічалися Уна і Селінджер, там в чоловіка на дверях білі лайкрові рукавички, і якщо в келиху шампанське, то світло падає так, що все це: і рукавички, і плиточки, і шапочки, і майже навіть Уна з Селінджером — відбивається в кожній бульбашці, і заткнути мене можна тільки устрицею або шматком лобстера, як, власне, і сталося. 

Ще я купила біографію Одрі Хепберн, видання казок Е. А. По, надруковане в 1941-му для членів клубу обмежених накладів в Балтіморі, і якусь давню антологію, до якої увійшли оповідання нікому не відомих Джеймса Джойса, Філіпа Рота і Еліс Мунро (і ще десятка людей, про котрих я й справді нічого не знаю). Для цього треба було прийти в книгарню Strand і кілька годин переглядати вуличні стенди — вони починаються коло входу і закінчуються за квартал від книгарні, коло смітників.

Ще в Нью-Йорку є Бруклінський міст — не вірте тим, хто каже, що його можна перейти за 29 хвилин: фотографуватися доведеться щонайменше три години. І Вільямсбург — якщо випити в барі на один коктейль більше, ніж слід, може здатися, що виходиш звідти в Кройцберг, хоча ніби був на іншому континенті. І район Дамбо — з найкращим видом на Манхеттен, з дерев’яними сваями і старими складами, котрі пам’ятають ще кораблі емігрантів зі Старого світу. Деякі зі складів дотепер ще виглядають як в фільмі "Одного разу в Америці" — а загалом простір на очах перетворюється зі старого покинутого на дорогий і модний, треба просто відмити (в прямому сенсі) нерухомість.

Ще тут критична кількість найкращих в світі барів (або барів, де роблять найкращий в світі old fashioned). Щоби туди потрапити, не треба навіть бути багатим чи пристойно вбраним — треба просто бути терплячим і мати високу толерантність організму до алкоголю: на вході в PDT чи Dead Rabbit вам зазвичай кажуть, що доведеться почекати дві години і сорок хвилин, і весь цей час ви будете пити десь за рогом. Мені після цього всі old fashioned уже на один смак, тому найкращість найкращих барів залишається непохитною.

Ще тут є Центральна публічна бібліотека, де так урочисто, і тихо, і серйозно, що хочеться сісти і не вставати, доки не зробиш тут всю свою роботу, навіть якщо ти приїхав відпочивати. 

Ще тут є спеціальні лікарі, котрі видаляють собакам голосові зв’язки, тому що спільнотою жильців в більшості будинків заборонено гавкати, а собаку, теплу, смішну, все одно хочеться. Люди тут, натомість, весь час один до одного говорять (ніби намагаються заглушити внутрішній голос совісті за знеголошену назавжди собаку, наприклад). Спершу я радісно вступала в маленькі діалоги з кожним зустрічним, а тепер лякаюся і всім намагаюся серйозно відповідати на їхні запитання — тому мене теж лякаються.

Ще тут можна дістати все, що завгодно, чесне слово. Я, наприклад, знаю, як купити тут кенгуру (не жартую), також можна взяти його в оренду, але в трейлерах його треба перевозити приспаним, тому потім він довго блює — для зйомок не підходить. 

Це приблизно одна тисячна всього, що я могла би написати про те, що тут відбувається. Я провела тут дванадцять днів, і Нью-Йорк несподівано виштовхнув мене по роботі в Чикаго, коли Buro 24/7 попросили мене написати про те, як я тут намагаюся зрозуміти це місто. Я сіла, подумала і зрозуміла, що Нью-Йорк дав мені все, що я хотіла. Щось таке, не знаю що, але дуже багато.

Читайте також: Чому розмір має значення: Катерина Бабкіна про 5 маленьких великих книг.