В Україні cтворили архів вуличної моди ХХ сторіччя. Дивіться, як одягались українці в минулому
В різних регіонах та в різні часи
"Родинний альбом"
В Україні з’явився перший цифровий архів української вуличної моди ХХ сторіччя. Його створила Зоя Звиняцьківська — історикиня моди та fashion-критикиня. Колекція дає уявлення про зовнішній вигляд та одяг представників різних регіонів, часів та соціальних прошарків України, доповнюючи історію української моди.
Студентка 1 курсу Слов'янської фельдшерської школи Анастасія Соловйова з подругою. Слов’янськ, 29 листопада 1938 р. Фото надала Лариса Горчинська
Студентки 1 курсу медичного робітфаку содового заводу Марія Горбасенко, Валентина Грунська й Анастасія Соловйова. Слов’янськ, 10 січня 1937 р. Фото надала Лариса Горчинська
До проєкту “Родинний альбом” увійшли світлини з приватних родинних альбомів. На них зображені пересічні люди, що мешкали на території сучасної України впродовж ХХ сторіччя. В альбомі можна легко роздивитися їхній одяг, а також прочитати про зображених на фотографіях людей, дізнатися, де і коли було зроблено знімки. Цифровий фотоархів супроводжується коментарями власників фото — щодо уявлення українців про моду, особливостей вітчизняної модної індустрії, специфічних практик, пов’язаних із модою, тощо.
На світлині – три сестри, молодші діти родини Клочків. Зліва – Ольга Гаврилівна Клочко з сином Петром, який через десять років загинув у перші дні війни в Україні. У центрі – Олександра Гаврилівна Клочко (у заміжжі – Лугова), мама історикині Олени Лугової, поруч із нею – старша дочка Наталія, праворуч – Поліна Гаврилівна. Київ, 1931 рік. Фото надала Надія Ложкіна:
“На світлині – три сестри, молодші діти родини Клочків. Батько, Гаврило Якович Клочко, працював помічником головного механіка на цукрових заводах, що належали родині Харитоненків.
Зліва – Ольга Гаврилівна Клочко з сином Петром, який через десять років загинув у перші дні війни в Україні. У центрі – Олександра Гаврилівна Клочко (у заміжжі – Лугова), мама історикині Олени Лугової, поруч із нею старша дочка Наталія, праворуч – Поліна Гаврилівна.
Сестри завжди вдягалися гарно, бо їхній батько замовляв одяг з-за кордону, потім чоловіки Ольги та Олександри теж могли це собі дозволити. Але життя Олександри змінилося після арешту чоловіка в 1937 р., коли жінку з двома дочками виселили до підвалу і забрали всі родинні речі”.
За словами Зої, вулична мода має особливе значення для країн, які містять тоталітарний період у своїй історії. “Через політичні та соціальні катаклізми професійна мода мала в Україні радянських часів несистемний вплив на суспільство, українські дизайнери часів незалежності взагалі майже втратили зв'язок із широкими верствами населення. В такій ситуації самостійне творення та перетворення моди для людей було звичним, і без нього картина української моди буде неповною”, — зазначає Зоя Звиняцьківська. Про процес створення “Родинного альбому” історикиня розповідає у колонці на BURO.
Надія Назарова (у заміжжі – Луценко). Тоді – студентка Шахтарського медучилища. Шахтарськ, Донецька обл. 1973 або 1974 р. Фото надала Оксана Філобокова:
“На фото – моя мама Надія Назарова (у заміжжі – Луценко). Пальто з коміром із песця мамі купили в Ленінграді. Удома речі було важко дістати, тому моя бабуся Таня регулярно їздила на закупи в Москву, Ленінград, Ригу і там купувала не тільки одяг, але й тканини, взуття, рукавички, постільну білизну, ковдри. Проте з аксесуарами було все одно сутужно – на мамі були повстяні бурки й рукавиці.
У 1970-х мама навчалася в Шахтарському медучилищі, проте в медицині працювала недовго. У кінці 1980-х перейшла працювати старшою зміни на приватну заправку і пропрацювала там аж до самої окупації Донбасу”.
Студентка інституту іноземних мов Світлана Мартиненко. Київ, 1974 або 1975 р. Фото надав Петро Сазонов.
Студенти цього інституту могли зазирати за "залізну завісу", бо вивчали іноземні мови, спілкувалися з іноземцями. Крім того, Світлана мала богемне коло спілкування: її брат Олександр Семенов, автор світлини, був фотографом; подругою Мартинової була актриса Ніна Набока. Мешканка київського Подолу, Світлана Мартиненко мала знайомих "фарцовщиків", у яких купувала модний закордонний одяг. У 1970-ті вона вдягалась у стилі хіпі, згодом обирала стильні речі для себе і свого сина. Після інституту Світлана все життя працювала вчителькою англійської мови. Маючи музичну освіту, давала приватні уроки музики й навіть виступала на телебаченні з фортепіанними композиціями.
Реалізація проєкту зайняла близько пів року. Команда опрацювала більше 300 світлин, з яких до колекції відібрали 117. Найдавнішу світлину архіву датовано 1905 роком, найпізнішу — 1995-м.
Марія Терентіївна Кульчицька, в дівоцтві – Юрковська. Київ, 1916 рік. Фото надала Алла Юрковська.
“На фото – Марія, сестра мого діда Антона. Народилась у католицькій польській родині приблизно 1898 року. Її батько працював на залізниці, одружився з польською киянкою Елеонорою. Після закінчення гімназії Маруся вийшла заміж за Павла Івановича Кульчицького, який разом із моїм дідом Антоном пішов до війська Петлюри. Вже за радянської влади за антирадянські вислови сидів у таборах. Марусю, його дружину, разом із сином Едвардом утримувала родина діда, бо вона не мала права працювати, була "лишенкою" (тобто особою, позбавленою певних громадянських прав)”.
Тамара Лубенець, Київ, 1951 рік.
“Я любила фотографуватися, мріяла стати артисткою, – розповідає Тамара. – Переодягалася в різні костюми й колекціонувала фото. У післявоєнному Києві з одягом було скрутно і грошей у людей не було. Тому купували нові речі дуже рідко та перешивали старий одяг – наприклад, з двох суконь робили одну нову. Адже жага до краси завжди є, незалежно від того, чи має людина майно і гроші. Завжди хочеться бути гарною. Сама я одяг не перешивала, але й до кравців у ті часи не зверталася. Перешиванням займалася мама, її знайомі, подруги, сусіди, яких просили допомогти.
Під черевики чи босоніжки завжди надягали шкарпетки, бо взуття на босу ногу не було прийнятним”. Фото надала Тамара Лубенець
Колекцію “Родинний альбом” можна переглянути в повному обсязі на сайті партнеру проєкту, Центру міської історії Центрально-Східної Європи, за посиланням. Також незабаром виходить друком буклет колекції.
Тамара Лубенець із братом та шкільною подругою на бульварі Шевченка. Київ, вересень 1951 р. Фото надав Сергій Гриненко
Тамара Лубенець за часів студентства в КПІ. Київ, 1951 р. Фото надав Сергій Гриненко
Ольга Олександрівна Ковальчук із донькою Галиною й Ольгою Куценко на порозі сільради. Ольга Ковальчук на той момент працювала секретаркою у сільраді. Село Тур’я, Щорський р-н, Чернігівська обл. 1980 р. Фото надала Галина Ковальчук:
"Село Тур’я тоді було велике, з власною школою, сільрадою, навіть книгарнею та консервним заводом. Одним із маминих обов'язків було проведення церемоній розписування молодят. Для цього мама та її колега мали спеціальне вбрання. Сукні шили в місцевому ательє, самі обирали фасон та купували тканину – це був трикотин рожевого кольору. Пелерина маминої сукні обшита хутром норки, його теж купували самі в місцевих звіроловів, у яких також можна було придбати хутро чорнобурки чи лисиці, наприклад".
Віра Яківна Блоха з синами Леонідом і Володимиром. Красний Луч (нині – Хрустальне), Луганська область, 1953 р. Фото надала Євгенія Корольова
“У 1947 році, у 18 років, моя бабуся пішла працювати складальницею в типографію, – розповідає власниця фото Євгенія Корольова. – Бабуся була з бідної родини, заробляла мало, одягалась погано і вважала себе негарною. Але новопризначений привабливий директор типографії почав залицятися саме до неї, це було несподівано і приємно, і бабуся майже одразу пристала на його пропозицію побратись. У лютому 1951 року дідусь помер, і Віра Яківна залишилася з двома маленькими синами на руках. 1953 року вийшла заміж удруге, спільних дітей у цьому шлюбі не було”.
Ірина Терещенко, студентка. Біла Церква, 1988 р.
“Для свого першого походу до фотоательє у студентські роки я вдягла ніжно-блакитну кофтинку та срібний ланцюжок зі скляним кулоном смарагдового кольору, – згадує Ірина. – Цей одяг я обирала лише для особливих випадків. Кофта була ще й дуже практичною. Виготовлена з поліестеру, вона не потребувала прасування та не деформувалася. Звісно, "дихалося" в ній важко, та інші думали, що це легке мереживо ручної роботи.
Придбала виріб у васильківському магазині "Стимул", де продавалися дефіцитні товари іноземного виробництва. Їх можна було купити лише в такий спосіб: зібрати й висушити лікарські трави, здати їх на базу прийому сировини, отримати натомість квитанцію з вказаною сумою грошей і за неї вже купувати одяг. На цю німецьку кофтинку збирати трави довелось усе літо, зате носила я її багато років”. Фото надала Ірина Терещенко
Наталія Триліська, вчителька музичної школи. Київ, 1966 рік
“У 1966 році я, 18-річна дівчина, закінчила Київське музичне училище (зараз Київський інститут мистецтв) імені Р. М. Глієра за класом фортепіано і за направленням (тоді треба було два роки відпрацювати в музичній школі Київської області) почала викладати фортепіано в місті... Чорнобиль. У той час будівництво атомної станції було тільки в проєкті. Жила зі своєю однокурсницею в сільській хаті, де побутові вигоди були відсутні.
П’ять днів на тиждень я працювала в школі, а на вихідні їздила в Київ, де брала приватні уроки у своєї вчительки. Тоді найбільшою моєю мрією було продовжити навчання в консерваторії (в 1969 році я таки вступила до омріяного вишу). Взимку їздила до Києва автобусом, який долав відстань в один бік за чотири години. А влітку на дорогу витрачала дві години, бо пливла Дніпром на катері з підводними крилами "Метеор" (був такий річковий транспорт). В один із таких приїздів до Києва на набережній Дніпра і зроблено цей знімок. Пальто, в якому я на фото, було придбане в ЦУМі на Хрещатику”. Фото надала Наталія Триліська
Киянка Світлана Дорошенко (в дівоцтві – Авраменко). Київ, 1964 рік.
“На фото – моя мати, киянка Світлана Дорошенко (в дівоцтві – Авраменко), в жакеті й капелюшку, створених її сестрою Майєю Смірновою, художницею-модельєром Республіканського будинку моделей. Цей капелюшок мати любила особливо, – розповідає Костянтин, власник фото. – Напевне, він був пошитий з якоїсь рідкісної імпортної тканини. Збереглося чимало її фотографій у цьому капелюшку, з різним вбранням, а коли народився та трішки підріс я, на початку 1970-х капелюшок перешили на мене. Пам'ятаю його на собі на прогулянках у дворі". Фото надав Костянтин Дорошенко
Родина Авраменків, Іван Миронович та Олена Костянтинівна. Київ, 1934 р.
"Мої дідусь і бабуся, – розповідає Костянтин Дорошенко. – На відміну від чоловіка, Олена була "непролетарського походження", в дитинстві її батьків розстріляли, а її відправили до дитячого будинку. Коли в 1970-ті з'явилася мода на шовкові хустки, що вдягалися на високі зачіски та зав'язувалися під підборіддям, Олена Авраменко намагалася боротися з цим, пояснюючи донькам: "Дівчата, ви ж міські жінки, вдягніть капелюшки!"
Фото надав Костянтин Дорошенко
Тетяна Вакуленко, тоді – учасниця конкурсу краси. Київ, 1988 рік.
“Перший чи другий рік, коли проводилися конкурси краси, і я в такому брала участь, дійшла майже до фіналу, – згадує Тетяна. – Я була однією з найстарших учасниць, єдина з двома дітьми. У цій сукні я подавалася на конкурс.
Вбрання – польський светр. Тоді вже були перші виїзди у Польщу. Його привезла знайома, я його купила в неї й носила як сукню. Колготки теж із Польщі, їх дівчата дуже хотіли в той час”. Фото надала Тетяна Вакуленко
Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду. Детальніше про "Родинний альбом" ми розповідали тут.
Фото: Зліва направо: Тетяна Куликова, Валентина Цимбал, Ольга Бєлоусова, Лариса Горчинська, Валентина Кичинська. Студентки третього курсу інженерно-економічного факультету Одеського технологічного інституту харчової промисловості ОТІХП (зараз Одеська національна академія харчових технологій). Одеса, 1975 рік. Фото надала Лариса Горчинська