"Мрії мого батька": Читайте фрагмент книги Барака Обами про його життя до президентства

"Мрії мого батька" — перша книга Барака Обами, яку було опубліковано в 1995 році. На той час він був відомий лише як громадський діяч та перший в історії чорношкірий президент журналу Harvard Law Review.

У видавництві Yakaboo Publishing вийшов український переклад книги.

У біографії розповідається про молоді роки майбутнього політика, а згодом — президента США. У відвертій формі Барак Обама описує свою історію чорношкірого американця: дитинство у білій сім'ї матері та навчання у престижній школі, життя у далекій екзотичній Індонезії, а отже — від ранніх літ обізнаність з дуже різними суспільствами, відкритість до життя у різних прошарках суспільства, довга і виснажлива історія стосунків із батьком, подорож до Кенії, зустріч і прийняття африканської частини свого роду.

Ми публікуємо уривок книги "Мрії мого батька. Історія про расу і спадок":

***

За два місяці після мого двадцять першого дня народження мені зателефонувала незнайомка, щоби повідомити новини. Я тоді жив у Нью-Йорку на 94-й вулиці між Другою та Першою авеню — десь на безіменному та мінливому кордоні між Східним Гарлемом і рештою Манхеттену. То був непривітний квартал із пустирями замість дерев і квартирами, які виходять прямісінько на вулицю, у закіптюжених будинках без ліфтів — такі відкидають важку тінь майже весь день. Моє помешкання було маленьке, з кривою підлогою та нерегулярним опаленням. Дзвінок біля входу в під'їзд завжди був зламаний, тож мої гості мусили заздалегідь телефонувати із телефона-автомата біля автозаправки на розі, яку ночами пильнував чорний, завбільшки з вовка, доберман із затиснутою у щелепах пляшкою з-під пива.

Проте все це мене не дуже хвилювало, бо гості навідувалися нечасто. У ті часи я був нетерплячим, заклопотаним роботою і нереалізованими планами, і неохоче відволікався на інших людей. Не те щоб я не любив спілкування як таке. Мені подобалося перекидатися жартами іспанською зі своїми здебільшого пуерто-риканськими сусідами, а дорогою з навчання я часто зупинявся побалакати з хлопчаками, які ціле літо тусувалися на сходинках будинку, про нью-йоркську баскетбольну команду Knicks або постріли, які вони чули минулої ночі. За доброї погоди ми з сусідом по квартирі сідали на сходинках пожежного виходу, курили та спостерігали, як сутінки заливають місто синявою, або дивилися, як білі люди з кращих сусідніх районів вигулюють собак у нашому кварталі, аби ті гидили на наші хідники. "Гімно збери, придурку!" — волав мій сусід із завидною люттю, і ми сміялися з мармиз господарів і тварин — похмурих та непримиренних у виконанні своєї брудної справи.

Ці моменти мені подобалися, але тільки на коротко. Коли розмова затягувалася або скидалася на початок зближення, я швидко знаходив привід відкланятися. Надто звик я до своєї самотності — найбезпечнішого відомого мені місця.

Пригадую, по сусідству мешкав один старий, який, схоже, поділяв мої погляди. Жив він сам — худорлявий і сутулий персонаж, який вкрай рідко виходив із квартири, зодягнений у важенне чорне пальто і пом'ятого капелюха. Час від часу я перетинався з ним дорогою з магазину і пропонував допомогти піднести продукти високими сходами. Він кидав на мене погляд, знизував плечима, і ми починали сходження, зупиняючись на кожному поверсі, аби дід перевів подих. Коли ж ми врешті діставалися його квартири, я обережно клав торби на підлогу, він увічливо кивав на знак удячності, а тоді човгав усередину і замикав за собою двері. Ніхто з нас не промовляв ні слова, і він жодного разу не подякував за мої зусилля.

Мовчання діда справляло на мене велике враження, я відчував, що він мені близький по духу. Пізніше мій сусід по квартирі знайде його скоцюрблене тіло на сходовому майданчику третього поверху — широко розплющені очі та закляклі, по-немовлячому скручені кінцівки. Зібрався натовп, деякі жінки хрестились, а молодші діти захоплено перешіптувалися. Нарешті приїхали парамедики та забрали тіло, а поліція відчинила квартиру старого. Там було чисто і майже порожньо: стілець, стіл, на каміні — вицвілий портрет жінки з густими бровами і ніжною усмішкою. Хтось відкрив холодильник і знайшов майже тисячу доларів дрібними банкнотами, скрученими в старі газети й акуратно вишикуваними за баночками з майонезом і маринованими огірками.

Самотність цієї сцени вразила мене, і на мить я пошкодував, що не знаю навіть імені старого. Але майже відразу спохопився свого бажання знати і супутниці цього бажання — печалі. Мені здалося, що ми з ним перестали розумітися — мовби у тій оголеній кімнаті дід шепотів мені нерозказану історію і розповідав те, чого я волів би не чути.

Десь місяць по тому, холодного, безрадісного листопадового ранку, коли сонце мліло за марлею хмар, мені зателефонували. Я саме готував сніданок — кава на плиті, два яйця на пательні, — коли сусід по квартирі передав мені слухавку. На лінії густо тріскотіло.

— Беррі? Беррі, це ти?
— Так. Хто це?
— Беррі... це твоя тітка Джейн. Із Найробі. Ти мене чуєш?
— Перепрошую, хто?
— Тітка Джейн. Слухай, Беррі, твій батько помер. Загинув у автокатастрофі. Алло! Чуєш мене? Кажу, батько твій помер. Беррі, прошу тебе, зателефонуй своєму дядькові у Бостон і скажи йому. Я не можу зараз розмовляти, Беррі, добре? Спробую задзвонити тобі пізніше...

На цьому все. Зв'язок обірвався, а я сидів на дивані, вдихаючи запах згорілих яєць із кухні, втупивши очі у тріщини на штукатурці та намагаючись осягнути свою втрату.

Дивіться також:

Барак Обама подвел итоги 2020. Назвал лучшие фильмы, книги и музыку.

Барак Обама не против, чтобы в байопике его сыграл Дрейк.