Bookchallenge_ua: Кіно, євреї і олівець в роті

Після четвертої з 200 запланованих на рік книг я дізналася, що столик в ресторані на одного, обідня перерва насамоті, лавочка в осінньому сквері, яку ти ні з ким не ділиш, — це не коли ти самотній, це просто ти багато читаєш. Ніколи раніше я не замислювалася над тим, що читання несумісне практично ні з якими іншими буденними процесами. Не можна читати і працювати, читати і бігати, читати і розмовляти, читати і дивитися кіно теж не виходить; не можна читати і писати комусь повідомлення, читати і проглядати мейли, читати і наводити лад в шафі, читати і ходити по магазинах.

Щоби читати, треба зупинитися. Щоби читати, треба усамітнитися — в якомусь внутрішньому сенсі, лишити себе з собою — навіть коли ти фізично перебуваєш серед інших людей. Щоби читати, треба зосередитися на читанні.

І ще: читання — це завжди повільно, зрештою, повільніше, ніж наше життя. Кожна книга диктує свій темп і швидше, ніж це можливо, ти її не прочитаєш. "Людина нічого не тямить у повільності, вона розуміє тільки те, що рухається з такою швидкістю, як вона сама" — було написано в першій же книзі, яку я взяла в рамках #bookchallenge_ua, і саме з цієї цитати почалося моє усвідомлення того, як сильно читання вибудовує мені життя, хід думок та вибір вчинків і висновків.

"Джмелиний мед" Торґні Ліндґрен я прочитала перед тим, як подивитися кіно — український фільм "Брати", знятий за мотивами цієї повісті, саме зараз в прокаті. Ліндґрена я читала колись давно, але так давно, що не пригадала би уже, хто там брати і що з ними не так, а тим більше не дала би собі відповіді на одвічне питання: чи книжка ліпша за фільм? Це чудесна, складна і глибока повість про ненависть і любов, між якими один крок, котрий двоє братів не можуть здолати впродовж багатьох років, про те, як ненависть, як і любов, дають соки до життя, і про те, яке нікчемне життя виходить, запліднене ненавистю. Ну і про жінку-письменницю і святого Христофора, покровителя мандрівників.

Так вийшло, що саме цей покровитель мандрівників відправив мене в подорож слідами Каті Петровської, сучасної німецької авторки, котра просто шукала сліди своєї єврейської родини, частково винищеної і розкиданої світом, і написала про це книгу, бо про те, що вона дізналася і з цього приводу, подумала і відчула, навіть толком комусь і не розкажеш. Книга стала загальноєвропейським хітом минулого та цього року і нарешті перекладена українською. Катя — киянка з Русанівки, я їздила потім до русанівського каналу подивитися на дім, де багато років жила ця понівечена відтинанням коріння і втратами під час Голокосту єврейська сім’я.

По суті, в книжці нічого такого нема: Катя пересувається містами і країнами, де мешкали, вчилися, перебували в концтаборах чи проходили маршем смерті її рідні, від яких вона нічого не має, крім уривків дитячих спогадів про розмови батьків, тіток чи бабусі. Навіть імен їхніх іноді ніхто не пам’ятає (книга так і зветься — "Мабуть Естер", мабуть, як імовірність пізнати тих, хто був, хоча що ми насправді можемо дізнатися про тих, кого вже нема?). Катя пише листи якимось людям, знаходить інформацію, фотографії, іноді — далеких родичів. Весь цимес (тут, і саме тут, так треба казати) в тому, як вона це відчуває і як інтимно про це говорить. Чужі життя, котрі минули до неї, були трагічно обірвані, сама пам’ять про них була винищена двома рівновеликими імперіями— Третім рейхом і Радянським Союзом. Але вони, ці всі зниклі євреї, все одно витворили, матеріалізували її, Катю Петровську. По правді, я записала би їх усіх у співавтори. Після цієї книги почуваєш себе євреєм, ніби вся ця історія – твоя особисто, так сильно, так чесно розповідає її авторка.

Після цього не можна було не прочитати "Від війни плачуть", збірку дитячих віршів Тірци Атар, ізраїльської поетки та співачки, котра ще в кінці сімдесятих випала з вікна і загинула. Вірші її (про їхню війну, не нашу) чуттєві, наївні і якісь дуже болісні в своїй наївності, але ж вірші і мають бути болісні. Після книжки я дізналася, що в Тірци Атар залишилася донька Яель, і мені стало цікаво, чи це не та Яель (Глоберман), вірші якої я перекладала з івриту з англійським підрядником. Я стала гуглити цих Яелей і знайшла Яель Херсонські, котра зняла документальне кіно про незавершений пропагандистський нацистський фільм про Варшавське гетто, — його згадує Катя Петровська в своєму романі "Мабуть Естер", і от я знову серед мертвих і живих євреїв, розумієте? Довелося дивитися.

Щоби розірвати зачароване коло Голокосту, втрат і війн, останньою я взялася за роман Марка Лівіна "Життя та інша хімія" — треба ж краще знати свого напарника по цьому книжковому виклику. І ще — фрагменти рукопису книги, котру Марк пише зараз.

В підсумку — я почала п’яту книгу, і це нарешті нон-фікшн, це новий український якісний нон-фікшн, "Майдан Тахрір" Наталки Гуменюк. І я вже цілком свідомо вишукую годин усамітнення — як би почитати. 200 книжок за рік більше не здається мені чимось неймовірним, хоча тепер я значно краще розумію, наскільки це багато.

А ще я прийшла додому одного вечора і попросила хлопця взяти в рот олівець. "Нащо?" — спитав він. "Так вчили говорити глухонімих, – кажу, – я візьму в рот інший кінець олівця і закрию вуха, ти щось скажеш і я відчую вібрації". Але ніяких слів отак, з олівцем в роті, розібрати не вдалося.

"Де ти це взяла?" — каже він. А я: "Що? Так написано в книжці Каті Петровської, бо ж в її родині всі вчили глухонімих дітей і опікувалися ними". І от я думаю: може, з цим всім прочитаним впродовж одного лише тижня щось намішалося мені в голові, наплуталося і я зробила все неправильно з олівцем? І чи був він там взагалі, цей олівець, чи я сама це придумала? І я стала шукати про олівець, а знайшла цитату: "Навіть якщо його й не існувало, такі похибки промовляють іноді більше, ніж ретельна фіксація подій. Іноді саме дрібка поезії робить спогад правдивим".

Тому так я і вирішила запам’ятати цей тиждень — з олівцем в роті.

Bookchallenge_ua — это проект писателей Катерины Бабкиной и Марка Ливина, которые поставили себе цель прочесть 400 книг за год. Каждую неделю на Buro 24/7 публикует отчет об их успехах и приключениях. 

P. S.

Понад 300 людей в соцмережах приєдналися до нашого #bookchallenge_ua, страшно, що деякі приєдналися з нашою ж ціллю — 200 книг на рік. Отже, великі цілі і правда досяжні. Я вирішила слідкувати за їх звітами і розповідати про них також в наступних колонках. Якщо вистачить часу за читанням, звісно.

 

Не пропустите: Зачем они это делают? Писатели Катерина Бабкина и Марк Ливин прочитают 400 книг за 365 дней.