"Це просто хороше кіно". Куратор ЛГБТ-програми Sunny Bunny на фестивалі "Молодість"

25 травня у Києві стартує 48-й кінофестиваль "Молодість". Невід'ємною його частиною є програма "Сонячний зайчик" (Sunny Bunny), в рамках якої показують фільми, пов'язані з ЛГБТ-тематикою. Це одна з найпопулярніших ЛГБТ-подій в Україні, яка привертає увагу широкої публіки.

Богдан Жук, куратор програми "Сонячний зайчик", розповів нам про те, як виникла ідея створити ЛГБТ-кінопремію в Україні, які ЛГБТ-теми вже набридли і на що треба звернути увагу в цьогорічній програмі.

З чого все починалось

Програма існує з 2001 року і була натхненна саме фестивалем в Берліні. На Берлінале є окрема програма і нагорода для ЛГБТ-кіно, зараз всім відома як премія Тедді. Її вручають з 1987 року. "Сонячний зайчик" заснували Андрій Халпахчі, який вже тоді був директором фестивалю "Молодість", і телеведучий та продюсер Анатолій Ярема, який займався підбором програми (до речі, мабуть, один із перших відкритих представників ЛГБТ-спільноти в Україні). Вони регулярно їздили на Берлінале для відбору програми і ця відкрита атмосфера надихнула їх на створення чогось подібного в Києві. На той час, та й зрештою зараз, Україна все-таки відставала в плані ЛГБТ-спільноти порівняно з країнами Західної Європи. Тому вони вирішили влаштувати цю програму і започаткувати нагороду для фільмів ЛГБТ-тематики.

Зараз "Сонячний зайчик" – це вже не тільки конкурсна програма повнометражних ігрових фільмів, але й позаконкурсні покази. Ми намагаємось показувати і класику, і сучасне кіно. І ігрове, і документальне.

Як відбувається відбір

Чесно кажучи, ніяких обов'язкових критеріїв у нас немає. Cам процес відбору відбувається так: режисери залишають онлайн-заявки на одному з найголовніших світових форумів для кінофестивалів – так ми отримуємо певну частину фільмів. Також ми їздимо на інші фестивалі – той же Берлінале, який для нас є важливим майданчиком для вибору фільмів, в їхній програмі близько 400 фільмів щороку, тому є що дивитись і з чого вибирати, та інші ЛГБТ-фестивалі, яких уже існує багато.

Іноді щось рекомендують колеги. Деколи ми дізнаємося про щось з кінопреси, тоді звертаємось до правовласників фільму, щоб переглянути ту чи іншу стрічку і вирішити, що ми відберемо. А щодо критеріїв, то якихось особливих вимог немає. Але, звичайно, це має бути щось нове, принаймні в якомусь сенсі.

Пост-ЛГБТ-кіно

ЛГБТ-кіно існує вже, на щастя, довго, і багато де в світі знімають кіно на цю тему, тому є з чого відбирати. Існує багато тем, які вже стали стандартними і звичними, про які багато говорять. Це може бути камінг-аут, несприйняття гомосексуальної чи трансгендерної особи собою чи їхнім найближчим оточенням, родиною, чи взагалі суспільством. Це такі теми, які вже трохи набридли. Ми намагаємось знаходити щось цікавіше. Роботи, в яких режисер якось по-новому дивиться на цю тему, або використовує якісь нові прийоми для зображення певної проблеми.

Зокрема, останні роки можна говорити про пост-ЛГБТ-кіно, яке вже не пов'язує центральний конфлікт безпосередньо з ЛГБТ-проблематикою. Мається на увазі, що головний герой чи героїня може бути представником ЛГБТ-спільноти, але на цьому не базується головний конфлікт фільму. Кілька років тому я дивився ісландський фільм, де два центральних персонажі – колишня пара чоловіків, але сама історія розвивається довколо зовсім іншого. Їхні стосунки ніяк не впливають на саму історію.

Цього року у нас є австрійський фільм "Земля під ногами" режисерки Марі Крейцер, де по суті та ж сама ситуація. Є головна героїня, яка лесбійка, але знову ж таки історія базується навколо іншого – навколо її особистості, її ставлення до роботи, самовіддачі, проблемних стосунків з сестрою і з коханкою, але в принципі, якби коханцем був чоловік, то сама історія ніяк би не змінилася. Такого кіно з'являється все більше, і це теж цікаво.

Це теж важливо показувати, тому що ЛГБТ-спільнота вже й так стигматизована група, стереотипізована, упосліджена і так далі. Не хочеться з одного боку показувати цю трагедію на основі того, що хтось є геєм, лесбійкою чи трансгендерною особою. Є той же фільм "Назви мене своїм іменем", який ми теж показували. Безумовно, невід'ємним елементом цього фільму є те, що там розгортається гомосексуальна історія кохання між двома чоловіками, але все ж воно виходить за рамки суто цієї вузької тематики.

"Це не окремий жанр, це таке саме кіно, як і інше"

У нас на фестивалі ця програма вже давно існує, і вона практично найпопулярніша. З одного боку, мабуть, через те, що це чи не єдина подія ЛГБТ-тематики в культурі, принаймні найбільша з них. З іншого, це і масштабна кіноподія, яка, звичайно, привертає увагу ЛГБТ-спільноти, яка потребує представлення себе в тому числі на екрані. Значна частина наших глядачів – це представники ЛГБТ-спільноти, але це також і широка публіка, яка цікавиться кіном загалом.

"Сонячний зайчик" тому і залишається частиною великого фестивалю, бо це не окремий жанр кіно. Це таке саме кіно, як і інше. Воно не визначається тим, що там є гомосексуальні персонажі чи щось таке, ми просто показуємо хороше кіно, яке в цій програмі пов'язане з ЛГБТ-тематикою.

Звісно, були в нас якісь інциденти, всім відомо про підпал "Жовтня" в 2014 році, хоча це історія не лише про гомофобію, а ще й пов'язана з самим кінотеатром. У нас були на "Молодості" невеличкі протести, звичайно, буває, що хтось щось не сприймає, але я думаю, що коли глядачі йдуть на фільм у нас на фестивалі, то вони дивляться, на що вони йдуть. Якихось особливих скандалів, окрім підпалу "Жовтня", у нас не було. Загалом глядачі у нас сприйнятливі до такої тематики. І я сподіваюсь, що це допоможе в хорошому сенсі нормалізувати ЛГБТ-тематику, щоб до цього не ставились як до чогось страшного. Я знаю особисті випадки, коли до мене підходили, друзі переповідали чи знайомі, що хтось сходив до нас на показ і це справді змінило сприйняття. 

Про державну підтримку

Оскільки програма "Сонячний зайчик" є частиною фестивалю "Молодість", то вона опосередковано підтримується державою. Хоча, звичайно, суто на програму державне фінансування не йде. Але якщо фестиваль отримує фінансування, то звісно, що частково це використовується і на цю програму теж. Ніякої особливої підтримки у програми не було. Після підпалу "Жовтня" ми просили охорону, почали краще взаємодіяти з поліцією, яка патрулює перед кінотеатром. Ми з ними активно співпрацюємо для попередження виникнення будь-яких конфліктів. До нас приходять посли іноземних держав на покази, висловлюють підтримку.

Як ситуації з ЛГБТ в країні впливають на їхню репрезентацію в кіно

Кожен фільм – це авторське висловлювання. Все залежить від самого автора і режисера, який часто і пише сценарій. Але якщо подивитися на всю нашу програму "Сонячного зайчика", то значна частина фільмів походить саме з країн, де ситуація з правами ЛГБТ досить складна. Взяти б ту ж саму Бразилію. Також у нас є фільми з Румунії, ПАР, Гватемали. Наприклад, "Тремтіння" режисера Хайро Бустаманте. Це історія про те, як чоловік усвідомлює свою гомосексуальність, коли в нього вже є сім'я, дружина і діти. Родина змушує його пройти терапію, щоб вилікуватися від цієї гомосексуальності і потягу до чоловіків, бо інакше він втратить все. Це відображає ситуацію з ЛГБТ-спільнотою в самій Гватемалі.

Але з іншого боку є країни – Франція чи США, які намагаються знаходити якісь нові форми. Наприклад, американський фільм "Шалені ночі з Емілі" про поетесу Емілі Дікінсон, яка, як припускають, була лесбійкою. Вона була дуже закритою людиною, прославилась уже після смерті, а історія її життя доволі драматична.

Однак у цьому фільмі на неї дивляться по-іншому і роблять з цього комедію, уявляючи, що вона була лесбійкою. Це новий погляд на Дікінсон як на особистість і взагалі на жанр історичного кіно. Саму історію можна порівняти з тим, що начебто було між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, про яких теж дискутують, чи були у них лесбійські сентименти. Ситуація дуже схожа, але у випадку з Дікінсон вони були знайомі принаймні особисто з тією жінкою в реальному житті, з якою, як припускають у фільмі, у неї був роман.

Про основних фаворитів цьогорічної програми

Фільм "Дикий", який у нас в міжнародному основному конкурсі і в "Сонячному зайчику". Дебют французького режисера Каміля Відаль-Наке про секс-робітника під Парижем, який живе на вулиці. У нього немає житла, він перебивається від одного клієнта до іншого. У той час як його колеги прагнуть знайти якогось хорошого клієнта, який би їх забезпечив, чи просто заробити грошей і знайти роботу, він навіть не намагається вирватись із цієї ситуації. Він – вільна людина, якій не залежить на таких умовностях як гроші чи щось таке. 

Ще можу зауважити, наприклад, "Кенар" – південно-африканський фільм режисера Крістіана Ольваґена. Це мюзикл, дія якого відбувається у 1980-х роках у ПАР під час апартеїду [політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку проводила влада]. В центрі сюжету – юнак, якого призивають до армії. Під час служби він вступає в хор, де починається історія його самосприйняття і самоусвідомлення. Це така більш-менш традиційна історія для представників ЛГБТ-спільноти, але тут це показано в рідкісному форматі мюзикла.

Ще мені подобається "Бар "Інферніньйо"" бразильских режисерів Ґуту Паренте і Педру Діоженеса. Дуже своєрідний фільм, але це одна з найцікавіших авторських стрічок у нас в програмі. Тут є аллюзії до класики кінематографу, зокрема до фільму "Керель" режисера Райнера Вернера Фассбіндера. Дія в фільмі відбувається в барі "Інферніньйо", назва якого в перекладі з португальської означає "маленьке пекло". Тут збираються усі квір-персонажі, які не вписуються в уявлення нормалізованого суспільства. В цьому барі вони знаходять прихисток, який дає їм свободу. Ще цікаво, що цей фільм з Бразилії, де ситуація з ЛГБТ-спільнотою і правами ЛГБТ надзвичайно складна. Там дуже праворадикальний президент – гомофоб, сексист і расист. В Бразилії також зафіксована найбільша кількість вбивств ЛГБТ-спільноти в світі. Тому бразильським режисерам так важливо висловлюватись на цю тематику.

І ще хотів би зауважити, що у нашій позаконкурсній програмі є збірка фільмів Барбари Гаммер. Це відома режисерка американського лесбійського авангардного кіно. Її постать дуже вагома для ЛГБТ-кіно, але, на жаль, Гаммер маловідома в Україні, незважаючи на своє українське походження. У нашій програмі є 5 її фільмів: чотири короткометражні, які вважаються класикою лесбійського авангардного кіно, а також стрічка "Моя бабуся: пошук українських ідентичностей".

Це документальний фільм, в якому вона повертається до України в 2001 році, щоб знайти своїх родичів, бо її бабуся в часи Другої світової війни виїхала з України. Барбара приїжджає в Київ і в село під Збаражем на Тернопільщині, спілкується з багатьма людьми, щоб знайти своїх родичів.

Цей фільм – портретний зріз України майже 20-річної давності. І кожен сам для себе вирішить, чи щось змінилося з того часу, чи ні. У фільмі Гаммер спілкується з дуже різними людьми, потрапляє на концерт Ель Кравчука, говорить з Оксаною Забужко (а це якраз після того, як вона видала "Польові дослідження українського сексу"), і з різними радянськими кінорежисерками, які втратили можливість щось знімати після 1990-х. Вона спілкується і з феміністками, і з ЛГБТ-спільнотою, зачіпає дуже багато тем, які важливі для неї і, значною мірою, для України. Окрім того, її бабуся була єврейкою, тому тут ще порушується питання стосунків євреїв та українців у першій половині ХХ століття. Фільм триває всього 53 хвилини, але Гаммер встигає висвітлити багато проблем.

 

Дивіться також: Канны – 2019: "Додому"– маленькое кино с высоким чувством собственного достоинства.