Поиск

"ДахаБраха": "Наш шлях до світового визнання — він інакший"

Большое интервью

"ДахаБраха": "Наш шлях до світового визнання — він інакший"

Текст: Buro 24/7

Главная группа страны о Дэвиде Бекхэме, страхе сцены и Евровидении

По состоянию на 2018 год этно-хаос-коллектив "ДахаБраха" – самая интересная, живая и самобытная группа Украины. "ДахаБраха" дает концерты по всему миру и не прекращает эксперименты с музыкой. В своих песнях они смешивают этнику, электронику, хип-хоп и первобытную энергию.

Нина Гаренецкая, Елена Цыбульская и Марко Галаневич, трое из четырех участников группы, рассказали главному редактору Buro 24/7 Алексею Тарасову, как им уже 14 лет удается оставаться такими крутыми.

Иллюстрации Сергея Майдукова.

 

Есть самый очевидный информационный повод нам встречаться – ваша песня звучит в сериале "Фарго" и в рекламе с Дэвидом Бекхэмом. Как такое происходит?

Марко: Ми не знаємо механізм, ми можемо тільки здогадуватися. Ми для себе логічний ланцюжок вибудовуємо, чому це могло статися. У нас було декілька турів Америкою і ми потрапили на одне з радів.

Елена: Радіо NPR – там у них є програма Tiny Desk, на фоні такої бібліотеки, дуже популярна і дуже відома. І туди попасти – реально велика вдача.

М: А ми про то не знали: ми попали, виступили – і все.

Е: Нам сказали прийти на радіо – ми прийшли.

Нина: Роудбук відкриваєш: так, завтра зранку їдемо, 50 кілометрів.

М: Ми там виступили, шоу виявилося дуже популярним. Його відстежують навіть британці – передача Бі-бі-сі з Джулзом Холандом. Про яку ми, чесно кажучи, теж ніколи нічого не чули. Але програма культова, всі британські музиканти через неї пройшли – і початківці всі мріють. Тепер ми думаємо, що це через Бі-бі-сі трапилося, бо саме цю композицію ми там виконали.

Е: Так, “Шо з-под дуба”. Вона там насправді запалила. Гучний був ефір. І після цього  і "Фарго" у нас попросили цей трек, і Девід Бекхем.

Вам звонят и просят использовать вашу песню, правильно?

М: Так, дзвонять. Нас зараз багато питають: куда ви своїх людей відправляєте и “с кем сейчас ведете переговоры”. Ми нікого нікуди не відправляємо – ми не знаємо, кому це слати, як це слати, як ці механізми взагалі працюють. Іру [Ирину Горбань ­– арт-менеджера группы DakhaBrakha. – Buro 24/7] зараз розпитують, як це менеджер так организовала, шо…

Н: Менеджер – молодец!

М: Продала так круто.

Е: Прийшла в бар, знайшла Девіда Бекхема, випила віскі…

Н: Этническая народная музыка не интересует?

(Все смеются)

М: Так шо як цей шоу-бізнес взагалі існує, ми не дуже розуміємо. Ми думаємо, що це вдача і справді хороша пісня. Ми її зробили більше 10 років тому. Вона яка була, така вона й є.

Не надоела?

М: А ми трошечки там змінюємо час від часу. Але це одна з пісень, яка майже завжди звучить на кожному концерті.

"ДахаБраха": "Наш шлях до світового визнання — він інакший" (фото 1)

Вы начали в 2004 году в театре “Дах”, и мне всегда было интересно, кто вы изначально – актеры или музыканты?

Е: Ми і те, і те: і актори…

М: Я би сказав так: ні то, ні сьо.

(Смеются)

Н: У Марка свій шлях, а у нас з дівчатами – свій.

М: Мій шлях простий. Під час того як я вчився в університеті Шевченка на філології українській, я потрапив у театр “Дах”. Я знав, що тут є студія, де можна навчатися цьому мистецтву. Мене це вабило. Я почав грати у виставах і займався театром більше, ніж працював за професією.

Е: Аж тут!..

М: Аж тут з’явилися дівчата.

Н: Аж тут з’явились ми! У нас така компанія: нас троє, ми з самого дитинства знайомі, займаємось фольклором, дуже плідно, так би мовити. Нас завжди цікавило співати фольклор не так, як ти записав. Нам було цікаво зробити експеримент.

Е: Ми були не проти щось змінювати, наприклад.

Н: І тут така вдача – нам каже знайомий: дівчата, є такий театр… Ми щойно закінчуємо університет і натрапляємо на Влада Троїцького і це середовище. Ми, звичайно, в шоці були від його постановок, від його бачення, як має звучати українська пісня. У нього було дуже багато ідей, що з цим зробити. І так сходиться, що нам це теж дуже цікаво, і ми свої ідеї пропонуємо, ми – пластилін. Такий мікс вийшов. Спочатку ні про яку групу ніхто не думав, для вистави все це починалося.

Никаких гастролей.

Е: Про це мови взагалі не йшло. Просто хотіли зробити щось нове.

Н: Зробити якійсь перформенс, музичний супровід до якоїсь вистави.

М: Просто виступити в “Даху” – це вже було щастя.

Н: Це така територія дуже творча, дуже експериментальна. Влад нам додаткові інструменти привіз очередные. І ніхто не хотів брати барабан. А тут Марко поруч проходить.

Е: Влад каже: Марко, сядь разом з дівчатками, щось там пограй.

Н: Доленосний такий момент.

Е: Створився гурт “ДахаБраха”.

Я только сегодня прочитал, что название “ДахаБраха” происходит от глаголов “давати” та “брати”.

Е: Так. Концептуалочка.

М: Концептушечка.

Н: Важливо, як ти назвешся.

Е: Так і попливе!

Сто процентов. Вам очень подходит. У вас Троицкий записан как художественный руководитель. А чем он конкретно занимается? Вы собираете интересный для вас материал – и потом ему показываете?

М: З нашим останнім альбомом “Шлях” було зовсім по-іншому, ніж з попередніми. Влад ще під час Майдану нас збирав, казав, зараз така пауза, ви всі на Майдані, але ж все одно треба щось робити, це такі події, ми мусимо відреагувати.

Н: Він як ідейний генератор.

М: Він завжди працює. Він навіть запропонував ідею: давайте ми зберемо пісні з різних куточків України – і це буде як подорож Україною, вона має об’єднати людей у ці моменти, коли країну розривають на шматки. Ми кажемо: так, Влад, суперклас. Але під час революції ми не могли нічого робити.

Н: У нас був дуже пригнічений стан.

М: Не те що навіть пригнічений...

Е: Але нічого творити не хотілося.

М: Ти був там постійно, постійно в новинах. Когось з музикантів це надихає, у нас так не вийшло. Коли більш-менш у Києві вляглося, тільки тоді ми зробили альбом “Шлях”. Ми Владу кожну пісню показуємо, радимося з ним постійно. У нього думки завжди нестандартні. Він людина теж без музичної освіти – тобто, як я.

Н: Ми трошки маємо, але таку…

М: Фольклористичну.

Н: Так, не класичну.

Мне всегда казалось, что Влад Троицкий – очень большой мечтатель, который всегда взваливает на себя непосильную ношу.

М: Абсолютно правильно.

Зачем он так делает?

М: Тому що це життя. Так ти живеш. Якщо ти не придумуєш повно проектів, повно проблем, ти починаєш стагнувати, загнивати. Він реалізує, можливо, процентів 30 з того, що говорить і планує, але це дофігіща все одно виходить як для середньостатистичної людини. Цей “Гогольфест”, який він тягне вже 10 років – це величезний тягар.

Крест.

М: Хотів спочатку сказати – гємор.

Его тоже можно тянуть, в принципе.

М: Ми то приєднуємося, то поїхали на гастролі, команди змінюються, люди приходять і йдуть, а Влад в цьому постійно. Влад мріяв, що пару раз зробить фестиваль, він прозвучить класно, і держава допоможе.

Н: Це ж інвестиція в культуру нібито.

Мне со стороны кажется, что Влад растрачивает себя на слишком много всего. Почему не сконцентрироваться на вещах, которые бы его не истощали?

М: Він каже, якщо не заганяти себе в такий режим, то ти загнешся. Це таке свідоме життя. Коли ми кажемо, що приїхали після 2-місячного туру взагалі мертві, він відповідає: ви вже немолоді – вам треба навпаки більше і більше працювати.

Н: У нього своя логіка!

 

А почему вам не интересно Евровидение? Вы же самый очевидный кандидат, чтобы представлять Украину.

Н: Моя особиста думка: я вважаю, що народ України загалом не проголосує за таку музику. Ми не мейнстрім. Проголосують за “понятную” музику. Раз, два, три, чотири. Ми досі екзотика для нашого народу. Нас, мені здається, не оберуть фіналістами на те саме Євробачення. Але звичайно більше людей побачать і почують нас по телевізору.

М: Ми не певні, чи нам це потрібно. Чому ні? Тому що я не розумію, чому так.

Н: Це багато часу забирає.

М: Плюс ти потрапляєш в якійсь в зовсім інший режим оцього молоха шоу-бізнесу, де у тебе будуть якісь зобов’язання перед рекламодавцями, перед телебаченням. Там багато всього.

Е: А ми люди вільні.

М: Ну як, вільні...

Н: Ми краще витратимо цей час на тур, на студію, на репетиції. Це час, він дуже цінний.

М: Наш шлях до, умовно кажучи, світового визнання – він інакший. Він нас влаштовує. Ми маємо достатньо концертів по всьому світові. Від Нової Зеландії до Арабських Еміратів.

Н: В Лондоні був солдаут, ми були в шоці.

М: За два тижні солдаут на тисячний зал.

Е: Ми сумнівалися, що в Лондоні воно взагалі продасться.

"ДахаБраха": "Наш шлях до світового визнання — він інакший" (фото 2)

То, что вы транслируете с помощью своей музыки, – это же такие коды, понятные вообще всем на планете. Когда слушаешь ваши альбомы, ловишь себя на том, что вот это звучит как африканские напевы, а вот это – как что-то из Южной Америки. У вас есть этому объяснение?

М: Ми бачимо, що, наприклад, вишивка…

Н: Я теж хотіла це сказати!

М: Тобто багато спільного. Колись брати Капранови принесли якусь вишиванку і кажуть: ми купили її в Тайланді. Подивіться – це ж українська вишиванка.

Е: Те ж саме можна сказати про Мексику.

М: У Мексиці ми ходимо і думаємо, блін…

Н: Можна взяти навіть спів. Якщо почути африканське село – то там дуже багато спільного з українським. Якісь вокальні речі, мелодійні. Це те первинне, з чого світ почався. Потім авжеж всі обросли своїми національними штучками. Але дійсно багато спільного.

М: Одна планета.

Н: Земля, вода, повітря…

М: Теми ті ж самі.

Н: Вогонь.

М: Наскільки нам вдається говорити про загальнолюдське, вічне, коди, як ви кажете, – нам важко це оцінювати, тому ще ми не стільки рецепієнти цього, скільки продуценти. Ми просто робимо, а коли музичні критики або глядачі кажуть: я відчув ось такий зв’язок через вашу музику, до мене щось прийшло, спасибі, я пішов дальше шукати – ми можемо лише сказати: ну, клас, бережи себе, чувак.

(Смеются)

У вас совершенно нереальные живые выступления. Когда во время концерта у вас наступает самый большой момент эйфории?

М: Це коли останній концерт туру, останні дві пісні. (Смеются) Це задоволення від того, що ти поїдеш додому до рідних.

Вы же точно уже знаете все болевые точки аудитории.

Н: Це дуже залежить від глядача. Ми нещодавно співали Specially For You – і ніколи такого не було, щоб люди вставали посеред пісні і починали стоячи плескати.

М: Чого це?!

Н: Чего вдруг?

М: Це ж не те що Елтон Джон почав свій хіт якійсь. А тут ми вперше в Чикаго виступаємо, зал величезний – і всі встають. А ми переглядаємося: (шепотом) чого всі встали? чого це вони?

Н: Або фестиваль, коли народ гуцає, грязь, дощара лупить, а вони всі такі щасливі – і це щастя передається.

М: Але знати, що ось я такий артист – зараз я усіх тут порву…

Е: Це дуже небезпечно.

М: Можливо, і у нас дещо механічне буває. Коли ти знаєш якісь фішечки, якісь прикольчики.

Н: Є, звичайно, зафіксовані. Але ми на цьому не акцентуємось, не очікуємо додаткового фідбеку. Воно може бути, а може й не бути.

М: Буде щось інше.

Н: Вистава йде далі.

М: Не вистава. Концерт.

Н: Концерт.

"ДахаБраха": "Наш шлях до світового визнання — він інакший" (фото 3)

Какая самая мертвая аудитория была?

М: Китай.

Н: І Північна Корея.

М: Слухай – Південна!

Н: Південна!

(Смеются)

М: Типун тобі!

Н: Вони якісь зашорені.

М: Про корейців важко сказати, а з китайцями ясно, що це “совок”. В Шанхаї величезний зал, ми граємо, вони всі сидять тихесенько.

Н: Партійні робітники.

М: Тільки у першому ряду дівчинка постійно до нас рветься. Їй роки 3-4, вона виривається, не може сидіти, а баба з дідом її зупиняють. Врешті-решт на “Веснянках” вона вискакує і починає танцювати. Тоді підбігають працівники залу та силком садять її на місце.

Е: Заспокойся, сиди спокійно!

М: Це у них набуте, це не є їхньою ментальною рисою. Тобто діти поводять себе як діти, але дорослих так вже навчили, тому вони сидять і слухають. Концерт був дуже важкий, а чуваки по сцені після нього кажуть: “Та ви шо, вас так приймали супер! Вам навіть плескали після пісень!”.

Н: А ми наче три вагони розгрузили.

Е: Якщо чесно, я працювала лише на ту дівчинку.

“ДахаБраха” уже 14 лет существует. Как вы за это время поменялись?

М: Може, трошки впевненіші стали. Коли я прийшов в “Дах”, і мені сказали “сядь, пограй”, я думав, що мене досить швиденько розкриють. Дяденька, я ненастоящий сварщик.

Комплекс самозванца.

М: Це точно!

Н: А ви пам’ятаєте ту історію з Олексієм Коганом на “Джаз Коктебелі”? Там якось домовились, що нас на сцену на джем-сейшн пустять. Боже, як ми не хотіли! Туди ж не всім можна!

М: Там зірки світового рівня. А ми музикою як такою займаємося рік чи два.

Н: І ми стоїмо за тою сценою – плачемо!

Е: Хоча б нас на ту сцену не визвали!

Н: Але там якось технічно не вистачало мікрофонів.

Е: Ми такі: слава богу!

М: Бажання величезної кількості джазменів піти на сцену допомогло нам уникнути цього сорому.

Н: А зараз то б не було вже таким страхом.

М: Ще ми стали набагато професійніші в плані ставлення до роботи. Ми любимо пунктуальність.

Намек понял: я на 20 минут опоздал.

(Смеются)

Н: Нас це виховало. У тебе постійно графік, кожна хвилина розписана. Якщо  запізнишся на півгодини, то ти не поснідаєш, не пообідаєш.

М: Чи не поснідають твої колеги. Якщо машина від’їжджає в дев’ять, то “ДахаБраха” вже стоїть в дев’ять.

Н: Без п’яти дев’ять!

М: Так само саундчеки. На західних фестивалях вони починаються вчасно. А тут приїжджаєш на український фестиваль, приходиш у свій час…

Н: А там і конь не валявся.

М: Чувачки потягаються, пузо чухають: “Та вчора такий концерт був! Ващє-є-є”!

Е: Устали.

Н: Смертельно стомлені. У нас була історія в Канаді, коли ми просто не змогли машину припаркувати…

М: То Монреаль був. А машина велика, і ми там кружляли та шукали, щоб не дуже далеко місце, тому що треба тягнути інструменти.

Н: Ми запізнились десь на півгодини?

М: На 20 хвилин.

Н: А там купа груп – і у нас залишалось 10 хвилин чека. Ми всі мокрі прибігаємо: вибачте-перевибачте.

М: Заплатили 200 баксів штраф.

Н: Вперше в житті заплатили штраф за те, що запізнились на свій саундчек. Розумієте, як це принципово?

М: І воно дуже діє, воно дуже зручно. Ти точно знаєш, чого очікувати від сьогоднішнього дня. На 5 хвилин, максимум – 10 хвилин, може запізнитись початок концерту.

А почему у нас нет самодисциплины, если в широком смысле говорить?

Н: Бо всі знають, що воно не почнеться вчасно.

Это же глобальная проблема, это не только про музыку.

М: Так, ти піди в жек постій в черзі чи домовся з кимось про зустріч.

Н: Це наша риса національна.

М: Це одна з наших бід, і треба з нею боротися, тому що так ми нічого не досягнемо.

 

Читайте также: Дэвид Линч: "Я никогда не брал идеи из снов. Разве что пару раз".

  • Фото:
    Иллюстрации – Сергей Майдуков
Загрузить еще