Поиск

\"Не заважайте жінці вбивати\". Читайте есе про королеву детективу Агату Крісті

"Не заважайте жінці вбивати". Читайте есе про королеву детективу Агату Крісті

Видавництво ArtHuss

Текст: Buro 24/7


Иллюстрация: Крістіна Золотарьова

Фрагмент із нової книги Ганни Улюри

У видавництві ArtHuss виходить книга літературознавиці Ганни Улюри "Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві". Це збірка літературних есе, яка розповідає про 113 письменниць із 33 країн світу. Хтось із них більш відомий, а про когось читачі дізнаються вперше – тут є есе і про давньогрецьких поетес Сапфо і Ерінну, і про японську письменницю Сей-Сьонаґон, і про багатьох інших.

Героїнь збірки може розділяти час (від 600-х років до нашої ери і до кінця 2010-х) або простір (відстань між ними сягає чотирьох континентів), aле об'єднує цих жінок-письменниць одне: кожна з них помітно вплинула на літературний процес. Створенням ілюстрацій займалася художниця Крістіна Золотарьова, яка співпрацювала з українським Vogue.  

Читайте фрагмент із книги Ганни Улюри – есе про королеву детективу Агату Крісті.

Есе про Агату Крісті

Дама Агата Мері Кларіса Крісті, леді Малловен, уроджена Міллер отруїла приблизно вісімдесят трьох людей. Отруєнню як способу вбивства злочинниці завжди віддавали перевагу. А леді Малловен мала до того ж певний медичний досвід. Під час Першої світової війни працювала сестрою милосердя в шпиталі Міжнародного комітету Червоного Хреста в Торкі, а по війні ще довго була за фармацевта в місцевій же аптеці. "Кого б угробити? Чоловік міг би вбити дружину, звична справа для злочинів. Можна було, звісно, вибрати якийсь незвичний вид убивства з екстравагантним мотивом, але це не імпонувало мені суто художньо. Найголовніше для доброго детективного роману, щоб винуватість була очевидною, а потім виявили причини, які роблять її неочевидною, і всі подумали би, чи справді хтось злочинець. Хоча й зрозуміло, що злочинець саме він. Ось саме тут я втратила думку і пішла готувати ще дві пляшки гіпохлориту, які знадобляться на завтра".


Найбільш витончений спосіб приховати злочин – нікому не відома мета.


Утім, траплялися серед її жертв і такі, що померли без участі передової фармакології: десяток ножових поранень, повішання, удушення, доведення до самогубства, утоплення, постріл упритул, постріл у потилицю, на голову падає важкий предмет... "Сюжети з'являлися наче самі собою: крокуєш кудись вулицею, зануришся з головою в асортимент капелюшкової крамниці, й раптом осяє: найбільш витончений спосіб приховати злочин – нікому не відома мета" (це я так щедро цитую "Автобіографію" – роман, цікавіший щодо побудови інтриги за більшість її детективів).

Мета злочину невідома. Мотиви злочинця екстравагантні. І все вирішує не аналіз доказів, як у Шерлока Голмса, а аналіз психологічних станів. У Крісті є збірка оповідань "Спільники злочинів", де всі твори стилізовані під інших відомих детективників. Ось Крісті, яка пише під Конан Дойла, дуже відверта у безпомічності: їй байдуже до детективного способу мислення, їй важить мотив і мета. Як і її детективи, вона просто спостерігає за реакціями героїв і робить правильні висновки. Ви знали, що мати Агати Крісті, з якою вони були дуже близькі, вважалася екстрасенсом із даром внутрішнього зору? Ні, я ні на що не натякаю.

"Не заважайте жінці вбивати". Читайте есе про королеву детективу Агату Крісті (фото 1)

Погляньмо краще уважніше на докази, які воліє не аналізувати сама авторка і слідом за нею ігноруємо ми.

Доказ номер один: п'єса "Мишоловка", вперше інсценована 1952 року, яка й досі є в репертуарі чи не кожного традиційного театру. Крісті бідкалася, що їй вистави доводиться дивитися по кілька разів на рік. П'єсу цю вона не любила і дивувалася її успіху.

Молоде подружжя відкриває пансіон. І дім, і молодята – просто-таки втілення "добротної респектабельності". Ось-ось мають з'їхатися перші гості, саме в той вечір, коли припустив буран, і все занесло снігом. А по радіо передають тривожні новини: неподалік задушили жінку, і поліція розшукує чоловіка в темному пальті й фетровому капелюсі (підозріло схоже на одяг власника пансіону і всіх гостей-чоловіків). Дивакуватий архітектор з еротоманією, старий майор із досвідом війн у колоніях, статечна пані з поганою вдачею, емансипантка з вульгарними манерами, іноземець із пишними вусами. В завалений снігом пансіон приходить на лижах сержант поліції, бо саме тут має статись наступне убивство. Воно і стається.


Підозрюються, звісно, всі.


Убивства пов'язані з давнішньою історією. Трьох малих дітей за рішенням судді передали в опіку неблагонадійній родині. Дітей морили голодом, і один хлопчик помер. Перед смертю звернувся по допомогу до молодої вчительки, але вона лист проігнорувала. Брату й сестрі, які тоді вижили, тепер за двадцять, і почалася кривава помста. Жертв душать під супровід дитячої пісеньки про трьох сліпих мишенят.

Дитячі віршики у Крісті часто стають ключем до способу вбивств і порядку жертв. Так само часто мотиви вбивці сягають якоїсь давнішньої несправедливості, якої припустилися дорослі щодо дітей. Це не злочини, а реванші. Фройдизм крокує планетою, і всі вже свідомі: дитячі неврози стають дорослими психозами. Але є ще один важливий аспект цієї "інфантильності" улюблених сюжетів Крісті та її неулюбленої "Мишоловки". Не так давно закінчилася війна. Її наслідком став розпад родини як інституції і руйнація конкретних родин: родичі губили один одного у вирі війн. Наскільки це важливо для Британії з її ще не пережитим вікторіанським комплексом "родини-прихистку" і "дому-замку", можна й не нагадувати. Втрачені брати-сестри, забуті матері-батьки стають сюжетним рушієм чи не кожного твору Крісті – це жанровий шаблон, який зробила шаблоном саме вона. Тоді ж, у середині століття, це була демографічна ситуація, а не художня умовність. "Втрачене покоління" після Першої світової стало "втраченими дітьми" після Другої і переселилося в розважальні жанри.


Це не злочини, а реванші.


Тут би звернути побіжно увагу на один момент. Еркюль Пуаро і міс Марпл, зіркова парочка Крісті, яка ніколи не зустрічалася на сторінках її творів. Вони плюс-мінус однолітки, шістдесят-сімдесят, так точніше. Вони старигани, дитинно ексцентричні, але – таки старі! Сама авторка згодом чи не реготала над цією своєю стратегічною помилкою. Писала, мовляв, якби знаття, що Пуаро і Марпл із нею залишаться на все життя й набудуть бонусних років п'ятдесят до своїх сімдесяти, зробила би своїм героєм школяра-вундеркінда, який би повільно й природно дорослішав разом із нею. Але миттю себе осмикувала: з дітьми у книжках суцільні проблеми.


Міс Марпл – стара діва, Пуаро одинак.


Тому в її сюжетах діти або помирають (убиті неувагою чи злими намірами дорослих), або виростають і стають месниками-вбивцями. "Троє сліпих мишенят. Троє сліпих мишенят. Гляньте, як біжать. Гляньте, як вони біжать. За дружиною фермера з великим гострим ножем". "За", не "від" біжать, гляньте. Молодята в "Мишоловці" одружені рік, дітей іще не мають. Інші персонажі в п'єсі теж бездітні. Міс Марпл – стара діва, Пуаро одинак. І ще: Пуаро – коротунчик із маленьким долоньками, якого іронічно звати Геркулесом (Hercule – саме так французькою пишеться ім'я Еркюль), а Марпл – тендітна маленька бабця. Та тут уже й натякати ні на що не треба.

Між тим, у "Мишоловці" розгортається детективна історія типу "закрита кімната", і саме цю модель детективів полюбляла використовувати Крісті більше за інші. Місце злочину, звідки буквально нема виходу ані жертві, ані злодію, ані свідку, ані слідчому. Потяги в русі, наприклад, які любила авторка "Убивства у Східному експресі", чи острови, до яких була прихильна творчиня "Десяти негренят". І не буквально: простір дитячої травми і образи, із якого теж мало хто вільний піти вцілілим і / або непокараним. Допоки (але-гоп!) у фіналі кумедний стариган якийсь не пояснить присутнім, що це все було і нащо. Кушетки психоаналітика в тій "закритій кімнаті" сильно бракує. Панна Міллер мала щасливе дитинство, леді Малловен забезпечила таким свою доньку. Вона на тому сеансі не пацієнтка, а діагност-соціолог. Хоча, знаєте, в кількох романах Крісті фінальний монолог-пояснення належить самому злочинцю.

Ще одна цитата: "Той тип детективного роману, про який могла би сказати, що він керується пристрасним бажанням – бажанням допомогти врятувати невинного. Тому що важить не вина, а невинуватість". Мабуть, третім словом цього ряду є "невинність", воно прозвучати мало б, але показово не звучить.

Доказ номер два: менш популярний літературний двійник Крісті – Мері Вестмакотт, авторка шести романтичних романів без натяку на детективний сюжет. Її поміркований неуспіх у читача Крісті відверто засмучував.

Мері з'явилася на світ, коли Агата зникла. Це була гучна справа: Агата Крісті справді буквально зникла майже на два тижні, "пішла з дому і не повернулася", її розшукували через центральну пресу та припускали вбивство чи самогубство. Тодішній чоловік письменниці повідомив їй, що покидає родину заради іншої жінки, і Агата, яка саме болісно переживала смерть матері, просто пішла з дому. Кажуть навіть, що жінка мала недовгий період істеричної амнезії і справді не знала, хто вона. Ось тоді й почала видаватися до нудоти ніжна і меланхолійна Мері Вестмакотт.

Її "Незавершений портрет", скажімо. Художник, який познайомився на острові з молодою музиканткою Селією, переказує нам історію її шлюбу і розлучення та планів покласти край життю. Саме за цим заняттям вони провели романтичну острівну ніч: Селія сповідувалася чоловіку, який мав залікувати її сердечні рани увагою і ніжністю. В цьому романі – навпіл літер і крапок. Чи не кожне речення тут закінчує трикрапка. Такий вигляд має надія на спасіння від одного чоловіка, яку прагнеш отримати з рук іншого?.. Сумнівно... І це тільки один її роман... Вдаліший текст Вестмакотт – "Хліб гігантів" – розказує про пару коханців, знайомих іще з дитинства, яким довелося пройти через війни, стосунки з іншими людьми й ціле життя, щоби бути разом... Ну, як разом... Він бачить, як жінка з ним поруч гине, може спробувати її врятувати, але не робить цього, бо вона, ти диви, не те його довічне кохання. Зате після її смерті він пише грандіозну декадентську оперу, після чого вже ніколи нікого не хоче любити, навіть Оту Сáму. В цьому романі "жінку його життя" звати Нелл. Нелл звалася коханка Агатиного чоловіка. Коли Крісті знайшли після тієї довгої відсутності, виявилося, що вона сховалася в готелі, де зареєструвалася під іменем тієї коханки – Нелл... Помирають штабелями від горя покинуті дружини...


Не заважайте жінці вбивати. Бо тоді вона починає коїти справжнє зло.


Крісті не мала певного часу і місця, щоби писати. Коли навалювалися чужі історії, писала бігцем, де можна було притулити друкарську машинку. Її рідня підсміювалася і звала такі стани зануреннями. Так, вона писала просто на машинці, десь від п'ятої оприлюдненої своєї книжки: історії в голові вже були закінченими й не потребували корекції. Але вона довго-довго не могла наважитися називати себе письменницею. "Заповнюючи якийсь бланк і дійшовши до графи "професія", ніколи не припускала інших варіантів, крім "заміжня жінка". Заміжня жінка, такий мій статус, в цьому моя професія. Писання – побічний ефект". Як смерть від передозування кимсь підлитими до ранкового чаю ліками, наприклад, така ж "побічка".

Та-а-ак, стоп. А хто ж убивця?! Звісно, дворецький, які дурні запитання.

 

Дивіться також: "Я тебя люблю... Я тебя тоже нет": Что мы узнали из мемуаров Джейн Биркин.

Оставьте комментарий

Больше