Поиск

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається"

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається"

Інтерв'ю Buro 24/7

Текст: Buro 24/7


Фото: Johan Bergmark,
Nastya Babenko,
Alexandra Lunina

Українська режисерка про світ чоловіків та Троєщину

У прокат вийшла українська драма "Стрімголов" – історія дуже талановитого музиканта, що вийшов з рехаба, та дівчини з Троєщини, яка намагалася його полюбити. Режисер фільму Марина Степанська, за якою ми слідкуємо вже давно, розповіла Анастасії Сидько, чому знімала цю картину як останню.

Ти жартуєш про те, що "Стрімголов" – перший український фільм, який виходить у прокат вдруге. Як у вас так вийшло?

Жарт виник з того, що всі, хто зараз рекламує українські фільми, намагаються знайти, у чому ж він перший. Спочатку ми собі сміялися, що "Стрімголов" у нас перший український фільм без коней. А потім у нас якось не склалося з першим прокатом восени, і ось тепер ми вже вдруге в кінотеатрах.

Питання кінотеатрів для тебе болюче. Пам'ятаю, на показі фільму у Львові ти дуже переймалася саме технічною стороною – не такий колір, не той звук.

Цей фільм про паузи. І паузи мають звучати. А в багатьох кінотеатрах, насправді, дуже стара техніка. Через це всі ті атмосфери, які були прописані, могли втратитися. Це єдине, за що я переживала. Якість картинки мені теж була важлива, бо ми багато над нею працювали.

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається" (фото 1)

Розкажи, що ти відчула, коли побачила, що у Variety, одному з найтоповіших медіа про кіно, вийшла рецензія на "Стрімголов"?

О, це було відчуття радості, звичайно. Це так, ніби ти раптом знайшов людину, яка тебе дуже розуміє, хоча ти ніколи в житті її не зустрічав. Вона з іншого світу, з іншою ментальністю, з іншою мовою. Але вона зрозуміла всі нюанси. І мені насправді не так важливо було, що це саме Variety. Куди важливіше те, що ця рецензія чи не єдина до сих пір, яка акцентує увагу на речах, які були важливі для мене під час роботи над фільмом. На максимальній простоті. Я хотіла зробити просту історію. Не про "судьбы Родины". Не метафоричну, символічну чи поетичну історію, хоча про це теж говорять, коли дивляться фільм.

Автор поставив тебе в один ряд з Андрієм Звягінцевим і Сергієм Лозницею, але ти говорила, що таке сусідство тобі чуже. Чому?

Думаю, мене поставили в один ряд з ними скоріше з причин географічних, а не естетичних. Мені не близька кіномова Сергія Лозниці – я так не мислю, я так не сприймаю світ. Для мене його фільми перебувають в раціональному світі, а я в інтуїтивному. З Андрієм Звягінцевим складніше, тому що якісь речі в нього для мене близькі – наприклад, його перший фільм "Повернення". Але що далі, то більше від нього відходжу. Зараз він мені не близький абсолютно.

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається" (фото 2)

Про "Стрімголов" схвально відгукувались критики, а у Франції фільм виграв приз глядацьких симпатій. Чия думка тобі важливіша – людей з індустрії чи глядачів?

Якщо говорити зовсім чесно, то для будь-якого режисера близька точка зору тієї людини, яка згодна з його фільмом. Неважливо, критики це чи глядачі. Той, хто розділяє твої погляди, той для тебе і ближчий. Ясне діло, у французів особливий глядацький досвід. Місто Анже, де проходив фестиваль, загалом невеличке, але там є один з найвідоміших артхаусних кінотеатрів. Квиток туди коштує всього 5 євро. За ціною чашки кави глядачі мають змогу подивитися усі найкрутіші фільми, типу "Три біллборди на кордоні Еббінга, Міссурі", яких ми в Україні чекаємо як манни небесної. Ще одна відмінність: там в кінотеатри ходить, в основному, старше покоління. Вони зовсім по-іншому оцінюють побачене. Вони не приходять на сеанси з якимось телевізійним досвідом чи очікуваннями. Тому цей приз глядацьких симпатій – приз від специфічних глядачів.

Ти якось говорила, що тобі значно цікавіше знімати про чоловіків, а жінки не цікавлять взагалі. Це й досі так?

Один мій знайомий знайшов цьому напрочуд вдале пояснення. Він говорить, що світ протилежної статі простіше зрозуміти, бо ми бачимо його на дистанції. У багатьох режисерів-чоловіків є фільми про жінок, які значно краще розкривають жіночі характери, ніж якби їх знімали жінки. Мабуть, у мене з чоловіками така ж історія. Якось був навіть смішний випадок, пов'язаний з цим. Коли [мій короткий метр] "Чоловіча робота" брав участь на конкурсі в Одесі, мені розповідали, що голова журі до кінця не вірив, що цей фільм зняла я. Ходив і всім говорив: "Та нє, не може бути, щоб це зняла дівчина, це якась "подстава".

Як тобі вдалося збалансувати два світи – чоловічий і жіночий – у "Стрімголов"? Обидва персонажі сильні, у кожного за плечима своя історія.

Це відбувалось свідомо. Я зрозуміла, що не хочу робити традиційну історію про чоловіка, який постійно рефлексує, вагається, а весь світ тим часом повинен обертатися навколо нього. Так з'явився персонаж жінки, яка теж рефлексує, яка теж вагається, і яка в першу чергу ставить собі питання "Чи я талановита?", а не "Чи мене кохають, чи я кохаю?". Ось так, десь на третьому драфті сценарію, я вирішила зробити історію про двох. І, чесно кажучи, вона заходить скрєпя, бо всі звикли до наративу, де є один головний герой, а тут вийшло трохи розфокусовано.

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається" (фото 3)

Як ти підбирала акторів на головні ролі? Знаю, що у Даші Плахтій було якесь особливе завдання.

Ага, змусила її розказати улюблений вірш Шевченка (сміється). Жартую. Насправді, Дашу я побачила у фейсбуці. Мені одразу сподобалося обличчя, але я боялася, що там обов'язково буде ось ця карпенко-карівська історія, де люди звикли, що коли ти граєш, то маєш грати, маєш щось робити. Якщо нічого не грати, нічого не робити, то за що тобі тоді гроші платять. Мені стало цікаво, чи зможе вона існувати органічно. Тому я вибрала для неї максимально неорганічне завдання – прочитати поезію. Кажу, ти коли прокинешся, запиши мені на відео, як читаєш віршик, такий дурнуватий, про собаку. Так я зрозуміла, що вона мені підходить. Пізніше ми навіть зробили на основі цього віршика тізер, з яким пітчилися у Держкіно.

Strimgolov_teaser_1 from marina stepanska on Vimeo.

А чоловічого персонажа уже підлаштовували під Дашу?

Так, ми робили багато проб з різними акторами разом з Дашею. Для проби я взяла найважчу сцену, монолог в лікарні, там найповніше розкривається діапазон актора. Всі чоловіки, які приходили пробуватись, не могли зіграти разом з Дашею. Хоча вона просто сиділа і нічого не робила. Вони не могли її зачепити, це було непереконливо. Між ними не відбувалось жодної хімії. А потім мені показали відео Андрія [Селецького]. Він грав на кобзі на вулиці, в джинсах і якійсь незрозумілій рожевій кофті. І він був дуже сильним у цей момент. Я одразу показала відео своїй продюсерці, він її теж зацікавив. А вже на пробах у Києві стало зрозуміло, що саме він має стати Антоном. Вони з Дашею якось одразу поладили. Андрій постійно жартував.

У "Стрімголов" є красива і рідкісна для українського кіно сцена, де герої красиво мовчать на кухні. Що важче знімати – такі тихі епізоди чи все ж діалоги?

Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається. І найскладнішою була не ця сцена, а та, коли герої вперше заходять в будинок діда. Катя впізнає картину художника, і далі між ними йде розмова, яка насправді зовсім не про те, про що вони говорять. Це таке перше знайомство, але вдруге. Люди перебувають у новому просторі і ніби вперше бачать одне одного. Хоча словами вони говорять: "А я в художці вчилася" і "О, класно".

А сцена на кухні – це частина імпровізації. У нас в принципі був такий спосіб роботи: з першого дня я сказала групі, що у нас акторське кіно. Не в тому сенсі, що треба якось нянчитися з акторами. Треба їх просто не чіпати взагалі. Для них важливо перебувати у правильному емоційному стані, а знімальний майданчик – це таке силове поле, яке відволікає своєю метушнею. В того щось горить, те не привезли, а те пропало, світла нема, того нема... Коли актори перебувають у цьому силовому полі, вони відключаються від світу своїх героїв і починають діяти від "почали-закінчили". Я вимагала від них зосередженості на стосунках одне з одним, тому група максимально толерантно поводилася і майже ніяк не контактувала з акторами. Даша і Андрій починали сцену у момент, коли я казала, що у нас більш-менш все готово. Але камера вмикалася тільки тоді, коли я бачила, що варто включитися. Так і вийшло зі сценою на кухні. За сценарієм там був текст, але я попросила акторів починати не одразу, а тоді, коли будуть готові. Фактично, у монтаж пішов шматок, який передував запланованій сцені. Він вийшов більш виразний.

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається" (фото 4)

"Стрімголов" – таке дуже київське кіно. Тут багато впізнаваних локацій – Ворзель, Троєщина, Closer. Які місця в Києві твої улюблені?

Ой, Березняки. Я там кожного ранку гуляю з собакою біля озера. А взагалі, я розрізняю улюблені місця і місця, які для мене є естетично виразними. І часто це зовсім різні локації. Улюблені місця з часом стираються, ти перестаєш їх бачити справжніми, якщо звик до них. І якщо раптом подивитися на них чужими очима, то починаєш бачити всю їхню неестетичність.

Естетично мене досі дуже заводить Троєщина. Це такий одностильовий район. Люблю деякі місця на Татарці, і абсолютно спокійно ставлюся до Подолу. Якусь частину життя я прожила на Верхньому Печерську, в цьому пенсіонерському районі на Дружби народів, і мені там теж було ок. Простір для мене важливий, тому що мені здається, він частково передає біографію людини. Не знаю, як в інших містах, але в Києві це особливо помітно. Людина, яка виросла на Печерську, і людина, яка виросла на Троєщині, – це зовсім інші культурні вібрації. І це я кажу як людина, яка виросла на Троєщині і щодня їздила в Будинок піонерів на Печерськ. Це різні люди. Так виходить, що тебе формує в тому числі і естетика, яка тебе оточує. Як би ти цьому не пручався.

Ти не думала про те, що в фільмі дуже багато сюжетних відгалужень – і боротьба з залежностями, і браконьєрство, і АТО, і Майдан, і пунктиром проходить проблема еміграції, а ще пошук себе і таланту в собі. Кожна з цих тем могла б стати окремою і самодостатньою.

Будь-яка людина, яка пише перший роман чи знімає перший фільм, вкладає туди дуже багато своїх больових точок. Це страх перед тим, що другого шансу не буде. Як казала одна письменниця, "я боюся, що в мені тільки одна книжка". Ось так і я – боялася, що в мені є тільки один фільм. Тому потрібно було зробити у ньому так багато закладок.

Марина Степанська: "Найважче знімати сцени, де нічого не відбувається" (фото 5)

Сказати все, що хочеться?

Не зовсім. Я не впевнена, що мені аж так хотілося сказати про браконьєрів, наприклад, бо я дуже поверхово з цим знайома. Але воно мене зачіпає. І ті два епізоди, які були у фільмі, становлять частину простору, в якому живе персонаж Діда. Браконьєрство і постійні війни за землю, які доходять до патології, – це якраз частина історії людей, які живуть на цій дуже дорогій землі навколо Києва. І мені було важливо показати, що це не ізольований рай, де навколо одні сосни, і туди можна приїхати, як на канікули. Це вже давно не так. Сценарій був дуже об'ємним. І під час монтажу ми почали його скорочувати, нам здавалось, ніби можна було б вийняти усі ці штуки. Але кожного разу виникало питання, а що ж вирізати? Коли я писала сценарій, то постійно тримала собі в голові правило, що все має бути зав'язане вузликами одне на одному. Розв'яжеш один вузлик – розпадеться вся сітка. Ми не наважилися цього зробити. Але зараз я працюю над іншою історією і постійно себе смикаю за руки: "Марино, пиши вужче".

А про що друга історія?

Про молоду журналістку. Мені зараз цікава психологія певних закритих суспільств. Від секти до будь-якої закритої групи, що поєднана системою цінностей і розглядає світ навколо себе як ворожий, бо він їх не поділяє. Це все, що можу сказати.

 

Читайте також: ДахаБраха: "Наш шлях до світового визнання – він інакший".

Больше